Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

онук. Який там кнор, це домашній супчик, їж, дєточка». Але забамбулена рекламою дєточка вимагає КНОРР, і якщо супчик прийде юному споживачеві до вподоби, він дасть йому найвищу похвалу: «Це Анкл Бенц».

Усе змінюється, — і ринок їжі, і робочої сили, і наречених. У кризовий час завжди здається, що настав кінець світу, саме ця криза доб’є людство остаточно. Але будь-який кризовий стан минає, життя триває, бо люди щось їдять. Будемо сподіватися, що розвиток ринкових відносин поступово призведе до піднесення вітчизняної харчової промисловості та ресторанного сервісу. Остаточно забудуться поняття, які вже почали забуватися: «дістати», «отримати пайок», «виростити на дачі». З’являться за доступними цінами зручні та якісні напівфабрикати, і жінки не проводитимуть увесь свій вільний час на городах і біля плити.

Приплив туристів до України, котрі, як відомо, охочі до національної екзотики, спонукатиме власників ресторанів ввести до своїх меню страви національної кухні, або й повністю спеціалізуватися на них. Хранителями традицій національної кухні стануть переважно кухарі-професіонали, а не лише домашні господарки.

Свято — це святе

Ці три свята йдуть одне за одним на межі зими й весни, і преса щороку відгукується на них. І кожен автор шукає нетривіальний формат, щоби сказати кілька слів про ці свята...

Вогонь паперових сердець

День святого Валентина в Україні, як і в усьому пост­радянському світі, відзначають зовсім недавно. Пам’ятаю, своє колишнє нерозуміння відомої репліки божевільної Офелії: раненько в Валентинів день, /В передранковий час, /Як Валентина Ваша, йду,/ Я під вікно до вас. Так, було цілком зрозуміло, про що йдеться, але до чого тут Валентин і Валентина? Вони радше асоціювались із п’єсою відомого радянського драматурга, а не зі старовинним святом, яке католицька Європа відзначає давно. Не будемо розповідати його витоки — про них 14 лютого переповідають щороку протягом уже кількох років. Як звичними стали телерепортажі зі столиці, з регіонів і з-за кордону про які-небудь зворушливі історії з життя закоханих. Але у медіа неодмінно прозвучить та думка, що день святого Валенти­на — свято не так закоханих, як тих, хто торгує шоколадними сердечками чи подушечками для голок, що мають форму тих-таки сердечок — не кардіологічних, а ознак карткової масті. Картонні, пластикові чи надувні червоні сердечка, якими активно прикрашаються вітрини київських крамниць, певне, символізуючи те саме сакральне входження до Європи, дуже невеликою мірою асоціюються із сердечністю, щирістю почуттів, із радістю їхнього вияву. Скоріше з несмаком альбомних римовок. Але, якщо сприймати оті міщанські сердечка не як щось вистраждане й серйозне, а як відвертий кіч, як постмодерну гру, то все стає на свої місця, і замість гримаси легкої огиди й великого нерозуміння виникає добра посмішка. Нехай собі! Кому це, зрештою, заважає? У світі стільки лиха. Якщо незграбні червоні пластмасові серця з приробленими ручками і ніжками та намальованими личками в когось викличуть посмішку, нехай їх не знімають із виробництва. Зрештою, кілька років тому я також отримувала листи від закордонного бойфренда, де на поштових марках були сердечка, які треба було шкрябати, як лотерейки, і під срібним покриттям проступало слово «кохаю!» або «сумую!» незрозумілою мовою. А, припустімо, для дівчини іншого віку, іншого освітнього рівня такі символи взагалі могли би видатися вкрай глибокими.

А потім я брала участь у теледискусії про день святого Валентина, де різні люди висловлювали різні думки про це свято. Звучало багато думок про штучність і чужорідність західноєвропейських свят на нашій землі. Мовляв, ніж мавпувати ще одне євросвято, здійснюючи цим ще один глобалізаційний проект, чи не варто було би зробити спробу популяризувати на весь світ день українського кохання імені Івана Купайла? На що лунала відповідь, мовляв, у Європі Сен-Жан і без нас є, а європейського Валентина у нас не було, а тепер, хвала Богу, є. Загалом, учасники дискусії зійшлися на думці, що, хоча жили ми без Валентина і байдуже нам, але, от, він прийшов на наші терени, і великого лиха від того нема. А комусь навіть велика радість. А втім, коли є молодість і кохання, то кожен день у радість, не тільки день Валентина. Але якщо якимось сором’язливим юнакам і дівчатам це експортоване свято допомогло зробити перший крок одне назустріч одному, а коханцям зі стажем допомогло чи то помиритись, чи то дати нове дихання старим стосункам, то, значить, недаремно штампуються і розпродаються як пластикові, так і шоколадні серця.

Певне, така думка про це нове для нас свято панує в усьому суспільстві, якби хтось узявся її досліджувати. Існує й невеликий відсоток валентиноненависників. Здебільшого це або комуністи, або радикальні патріоти. Перші вважають це свято буржуазним, таким, яке не захищає інтересів трудових закоханих, а тільки прищеплює їм міщанські цінності. А другі розглядають день святого Валентина як профанацію самого поняття свята, адже українське слово «свято» походить від слова «святе». А яка може бути святість у пластмасових сердечках?

Якщо заглиблюватись у первісний зміст слова, то ан­глійське holiday — такого самого походження і дослівно перекладається священний день. А от російське «праздник» має зовсім інші, аж ніяк не освячені витоки, певне, походячи від «праздного», неробочого стану. А французьке fête походить від латинського festivus, тобто веселий, забавний, сповнений гумору, привітний, милий тощо. Певне, так воно і в інших романських мовах. Людям потрібен не тільки урочистий sanctus, а й поганський festivus. Отже, хай собі раз на рік і в Україні кипить вогонь шоколадних сердець. І нехай усі незгоди залагоджуються так само легко, як ті, що виникли навколо цього свята.