Симона Вілар - Сповідь суперниці

Ордену та завдали йому жорстокої поразки. Небагато розбійників повернулося до свого лігва в печері, та всі вони палали бажання поквитатися зі мною.

Саме тоді ізгой Гі й став на мій захист. Один проти всіх. І побий їх хрест! — треба було його бачити. Він був наче бог війни, ніби сам демон і великий герой. Ніколи не бачив, щоб людина так билася. І як би я не ставився до нього, був у захваті.

Він відбив мене, а ввечері потай вивів із печери, дав коня, води та вказав шлях. Я запитав: що скажуть його товариші, коли виявлять мою втечу, але він у відповідь безтурботно махнув рукою.

І тоді я назвав його на ім’я.

Гі здригнувся і спохмурнів.

— Не варто було вам виказувати, що впізнали мене.

У його голосі почулася погроза, але я не боявся. Не вб’є ж він мене тепер, коли сам і врятував.

— Те, що я впізнав вас, залишиться тільки зі мною, присягаюся своїм лицарським званням. Молитимуся, щоб ви полишили свої теперішні справи, знову стали гордістю християн.

Він розреготався.

— Усе марно! Я настільки знеславлений, що байдуже, як зустріну свій кінець. Скрізь серед побратимів по вірі мене вважають зрадником. Я ж був вимушений прийняти віру Магомета, а християни подібного не пробачають.

— Що б вам не довелося пережити, добродію, ви не порушили головної заповіді Ісуса Хріста: «Полюби ближнього, як самого себе». І довели це, рятуючи мене.

Він довго дивився на мене.

— Ви думаєте, в мене ще є шанс?

— Чому б і ні? Пригадайте притчу про заблукану вівцю і слова Спасителя: «.. На небесах більше радощів за одного покаянного грішника, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, що не мають потреби в спокуті». Тому облиште своє згубне заняття, поверніться в лоно Святої Матері Церкви і…

— Хто мені повірить? Тут, у Святій Землі, я надто відомий і зганьблений.

— Що з того? Світ великий. Є місця, де вас не знають, де ви зможете почати все спочатку. І знову стати гідним лицарем.

— Амінь, — тихо сказав він і пішов у ніч.

Більше я його не бачив. Але невдовзі дізнався, що банда Чорного Сокола перестала наганяти жах на подорожніх. Більше того, якось один із прочан, які побували в Єрусалимі, повідав, що якийсь Гі зі Святої Землі побував у Римі й сам Папа прийняв у нього сповідь і дав відпущення гріхів. Мені дуже хотілося вірити, що це й був мій рятівник.

Я замовк, дивлячись на Ріган. Вогонь майже згас, вона сиділа, загортаючись у шаль, і я не бачив її обличчя.

Я вів далі:

— Одного не розумію, як ця людина, що так важко отримала прощення, могла знову стати поза законом аж настільки, що сам Генріх Боклерк оголосив її своїм ворогом?

І тут Ріган затремтіла та голосно схлипнула.

— Коли Гай народився… Того дня померла наша мати, подарувавши йому життя. Для батька це був удар. Він був ніби не в собі. А в домі було кілька злиденних, які вирішили — якщо в господаря народиться син, їх щедро пригостять. Батько це зрозумів і розгнівався. Він вигнав їх усіх геть, хоча була зима й мела завірюха. Усі вони загинули.

Всі, крім однієї старої. Вона стояла за частоколом маєтку і кляла батька… та його сина. Як потім розповідала моя нянька-валлійка, у Гая на грудях тоді з’явився знак —— трикутник, перевернутий униз кутом. А там, в Уельсі, подейкують, що це прикмета вигнанця. Ось мій брат і вигнанець… на все життя.

Я сів ближче.

— Присягаюся тобі, Ріган, що я не вчиню з ним підло. Я зроблю все, аби він зрозумів: я друг йому… родич. І докладу максимум зусиль, щоб він не потрапив до рук людей короля.

Вона знайшла в темряві мою руку й піднесла до губів.

— Хай благословить тебе Господь, Едгаре.

— Хай буде він і з тобою.

Розділ З
Гіта

Грудень 1131 року

Я пам’ятаю й холодніші зими, але так, як цієї, не мерзла ще ніколи. Може тому, що за життя колишньої ігумені матінки Маріанни справи в монастирі Святої Хільди налагодились і в нас завжди були дрова та торф про запас.

Але тепер матінка Маріанна переселилася в кращий світ — хай упокоїться душа її! Місце ігумені посіла матінка Бріджит, яка так занедбала справи, що нам було непереливки. Матінка Бріджит хоча й була взірцем благочестя, нітрохи не зналася на господарстві, й усі мешканці монастиря з настанням холодів відчули це на собі.

За наказом ігумені я перевіряла її рахунки, звіряла записи доходів і витрат. І незважаючи на всю повагу до матінки Бріджит, часом хотілося навіть затупотіти ногами, заволати, а під час зустрічей із нею, так і кортіло запитати, як же вона збирається провести довірених її піклуванню сестер Христових через усі злигодні та голод зимових місяців?

— О, Свята Хільдо, як же я змерзла!

Не витримавши, я склала долоні над полум’ям свічки, сподіваючись хоч трохи відігріти, бо вони так мерзли, що ледве тримали перо.

Ми були в скрипторії монастиря — я та Отилія. І хоча стояла зима, до вечора вогкість заповнила приміщення, нам не дали торфу для печі, ось ми й сиділи в холоді ще з обіду.

Отилія підвела на мене свої короткозорі блакитні очі. У сірому одязі послушки та щільній шапочці, з-під якої на плечі спадали тонкі русяві кіски, вона здавалося особливо тендітною і зворушливою. Отилія лагідно мені посміхнулася.

— Не думай про холод, Гіто. Тоді й не відчуватимеш його так.

— Як це — не думай? Тобі добре, ти свята. Я ж… Знаєш що, давай