Башлер Жан - Нарис загальної історії

каналами. Континент поділений на дві основні частини: індо-гангську долину і Декан. Кожна з частин — це багатополярна транс-політія, в якій стихійно діє рух об’єднання через війну. Щойно одна з політій досягне відносно міцного єднання, вона вирушає на завоювання другої. Процес майже завжди починався з півночі, об’єднуваної або внутрішніми силами, або (частіше) завойовниками, які з’являлися з північного заходу, починаючи від самих арійців. Збереження політичної єдності між північчю та півднем наштовхується на пряму протидію відцентрових сил. Унаслідок на неможливості витримати їхній тиск єдність дуже швидко розпадається. Проте неможливо також і замкнутися в менш витратному становищі, коли північ і південь задовольнялися б кожний своєю єдністю. Двополюсна система нестабільна за своїм внутрішнім змістом і не може існувати в стані тривалої рівноваги. Кожна частина змушена жити невідповідно до своїх достатків у стані готовності до мобілізації своїх ресурсів. Виснажуючись на досягнення неможливого, кожна зрештою втрачає контроль над своєю часткою континенту. За цим каскадом іде політичний розпад, який може звести політичну Індію до рівня кланів із сотні сіл кожен. Така ситуація призводить до відновлення багатополярного процесу, теж нестійкого за своїм характером. Він спричиняється до постійних війн і групування з кінцевою перспективою об’єднати кожну частину континенту, а далі й об’єднання в імперію. Ясна річ, історична реальність тільки приблизно відповідає цій моделі. Але вона дає змогу зрозуміти, з одного боку, вражаючий ступінь слабкості індійських політій на всіх рівнях політичної інтеграції, а з іншого — складність і постійність конвекційних процесів, які зачіпають увесь комплекс. Ці процеси не циклічні, а радше хаотичні, але цей хаос дотримується принципів конвекції, коли вона має справу з нестійкими та в’язкими матеріалами. Імперський мир

Слава, якої найбільше прагнули імперські династії і яку з такою щедрістю визнавали за ними історики, — це слава династій, які встановлювали мир. Пересічний здоровий глузд легко долучається до таких вихвалянь і вклоняється перед миром, хоч яким він буде: pax sinica, romana, indica, britannica. Оскільки імперію визначає об’єднання трансполітії в політію, а політія — це суспільний простір цілеспрямованого замирення, імперіалізація насправді кладе край війнам у масштабах культурного ареалу. Ця теза тавтологічна і стає такою то більше, що точніше відповідає імперія цьому поняттю. Правду кажучи, наведене поняття відбиває не ідею миру, а ідею не-війни: після завоювання старих політій і розчинення їх у імперії вони припиняють воювати між собою. Але мир — це не тільки відсутність війни, це головно замирення й урегулювання конфліктів способами, які запобігають вживанню насильства. Єдиний вихід, щоб досягти успіху на цьому шляху, полягає в тому, щоб покласти замирення на плечі правосуддя у вигляді законів і права. Метою політика є мир через правосуддя. Тож, перш ніж видавати імперії диплом замирителя, слід якомога уважніше придивитися до неї під кутом зору миру як не-війни та під кутом зору миру через правосуддя.

Щодо імперії як політії, яка замирює трансполітію, межі цієї тавтології можна побачити з першого ж погляду. Оскільки досі жодна імперія не була всесвітньою, то будь-яка історична імперія залишалася в стані потенційної війни з неімперіалізованими народами та політіями. Це очевидне застереження не дозволяє жодній імперії заявляти, що вона поклала край війні. У кращому разі вона кладе край війнам, які вирували в спільноті до її імперіалізації. Простори за межами імперій настільки немирні, що з них можуть приходити «варвари», які кидаються завойовувати імперію. Вона — приваблива жертва через розкіш правителів і цивілізації, жертва, яку відносно легко подолати. Центром воєнної ваги імперії, як казав Клаузевіц, є не стільки її армія, яка може після нищівної поразки відновитися в іншому кутку імперії, скільки династичний правитель і його сім’я: якщо їх убити чи зробити маріонетками, то імперія переходить до переможця. Для миру тут є й друга межа: завойовники й загарбники постійно загрожують імперії. Найважливішою й найсерйознішою є третя межа. Імперія крихка за характером і за способом заснування. Досить їй розпастися, і стихійно знову виникає війна. Це — найочевидніша ознака того, що імперія більше забезпечує стан не-війни, ніж миру. Навіть у період єдності імперському спокоєві весь час загрожують заворушення, що підтверджує тезу про стан не-війни.

Політичним режимом імперії обов’язково є абсолютна ієрократія. Вона прагне поєднувати три способи здійснення влади: силу, авторитет і керування. Але ці три способи не можна об’єднати в одних руках так, аби сила не переважала над двома іншими. Правосуддя не може народитися з сили тих, хто панує, та зі страху підкорених. В імперії мало шансів на замирення через правосуддя та безліч можливостей чинити несправедливо, проте не стільки через вади голови й центральних органів, скільки через розгалуження владного апарату в усьому суспільстві й на всіх рівнях. Усередині імперський мир більше скидається на унеможливлен-ня проявів конфліктів під страхом жандарма, ніж на їхнє ненасильницьке розв’язання засобами закону й права. Таке унеможливлення безпосередньо залежить від контролю, який здійснює владний апарат, і його репресивних можливостей. Можливості його визначаються наявними ресурсами та умовами сполучення. Ті й ті обмежують імперський мир з точки зору змісту та масштабів поширення. Найбільше імперський мир виявляється в центрах влади й у зонах їхнього безпосереднього впливу. Його головне завдання — запобігти та придушити найсерйозніші прояви насильства, бунтів і повстань, які загрожують самій владі. Сільськогосподарська економіка, яка болісно реагує на зміни погоди, податкова система, що стає ненаситною через неконтрольовані потреби, численні акти несправедливості з боку абсолютного режиму ієрократії призводять до того, що бунти, повстання, селянські війни постійно загрожують видимому мирові імперії. Остаточна картина — це міста, переважно добре контрольовані й приборкані, причому контроль і приборкання поширюються на основні шляхи, які зв’язують міста між собою; це також села, які перебувають у стані якщо не постійного, то принаймні періодичного потенційного чи фактичного спротиву, і неконтрольовані зони, де панують розбійники.

Усі ці застереження реальні й важливі, але вони не заперечують так само реальний факт, що перетворення транс-політії на політію вилучає війну з цього кола. Проте етап, який передує народженню імперії, має всі шанси бути моментом воєнного та войовничого пароксизму. Наприкінці тисячолітнього процесу політичного злиття за межами племінного світу залишається тільки два чи три можливих кандидати на кінцеву перемогу. Кожний кандидат має засоби, накопичені в попередніх перемогах, і кожний зацікавлений