Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

class="p1">Потроху почалася розмова i навiть набула гостроти. Панас, який терпляче мовчав, поки Дмитро Iванович цiкавився навчанням Рити, раптом у вiдповiдь на запитання Коваля, що думають молодi фiзики про перспективи своєї науки, чомусь роздратувався. Вiн сказав, що попередники, якi вiдкрили подiл ядра, не зумiли упоратися iз джином, випущеним з пляшки, i тепер молодому поколiнню треба мiркувати не стiльки про те, як глибше проникнути в невiдоме, скiльки як загнати джина назад i врятуватися. Вiн сипонув цiлу жменю претензiй до батькiв, немов тiльки й чекав нагоди, i посмiшка, з якою вiн це робив, була не iронiчною, а в'їдливою. Вiдчувши, що атмосфера електризується, Наталка спробувала жартом розрядити її:

— Стiй, стiй, Панасику, насамперед скажи, чому ти здригнувся, коли зайшов тато? — спитала, смiючись, дiвчина, ставлячи перед Дмитром Iвановичем чашечку кави. — Адже так? Форма злякала?

Усi запосмiхалися. Панас розгубився, не сприйнявши повороту розмови. А Коваль вирiшив, що донька намагається вiдвернути його увагу вiд Хосе, який i далi мовчки сидiв у кутку.

— Можливо, цiлком можливо. У кожнiй людинi живе почуття вини.

— Навiть якщо нi в чому не винен?

— Почуття це непоясниме, може з'явитися й у невинного. Воно уроджене.

— Звiдки ж воно, вiд першого грiха Адама, чи як?

— I Єви, — засмiялася Рита.

— Ти великий єретик, Панасе, — вигукнула Наталка. — Яке може бути почуття вини, коли людина твердо знає, що вона невинна! Ти мелеш дурницi!

— От-от, — вчепився Панас. — От-от, — повторив вiн, — якщо "твердо знає". А якщо "не твердо"? Ти хоч iще тiльки третьокурсниця юрфаку, а вже, бачу, мислиш правильно, у, так би мовити, точно окреслених рамках закону, не забуваючи про презумпцiю невинностi i не припускаючи жодних варiацiй.

— Ти мелеш дурницi, Панасику. Це — софiстика. Давай краще наллю тобi ще кави.

Юнак вiдмахнувся вiд Наталки i промовив до Коваля:

— А що про це скаже Дмитро Iванович? Якщо дозволено спитати.

Полковник, не кваплячись, ковтнув кави з чашечки i поставив її на стiл.

— Знаєте, Панасе, я з вами згоден.

Наталка здивовано поглянула на батька. Юнак теж не чекав такої вiдповiдi.

— Так-так, — пiдтвердив Коваль. — Є люди з дещо травмованою психiкою. Вони завжди себе почувають винуватими не у чомусь конкретному, а, так би мовити, взагалi. — Дмитру Iвановичу згадався художник Сосновський, який узяв на себе чужий злочин. — Такi люди, — говорив далi полковник, — уникають колективу, товариства, стають вiдлюдьками, скутi, повторюють те, що їм пiдказують, i в певних ситуацiях готовi без опору признатися в тому, чого вони й не робили. Можливо, це тягнеться ще iз старих часiв, з дореволюцiйних, як психологiчний атавiзм. Протягом столiть у старiй Росiї панувало беззаконня. Тiльки в нiй могла з'явитися така страшна приказка: вiд суми i вiд тюрми не зарiкайся. Перед богом i царем усi були рабами, усi виннi. I це почуття передавалося з роду в рiд…

— Ви гадаєте, що звiдти i нинiшнiй страх перед свавiллям, коли про царя вже й забули давно? — з iронiєю спитав юнак.

В загальному планi, сказати б, у соцiальному масштабi, страх ми подолали. Ще у сiмнадцятому роцi. Пiзнiше були серйознi порушення закону, страхiття культу Сталiна. I от у декотрих людей, особливо у молодих, як ви, з'являється недовiра до закону… Таке уявлення про закон хоч i тягнеться, так би мовити, здалеку, з часом все ж таки змiниться. Але процес, звичайно, тривалий i залежить значною мiрою вiд виховання…

— Навряд змiниться, — буркнув Панас. Невпевненiсть i страх сидять насамперед у вас, у старших, сидять глибоко, не виколупаєш. Страх вiдкладався у ваших душах роками, як стронцiй у кiстках. Вiн породив у вашого поколiння лицемiрство i брехню… — вовкувате насупився хлопець. — У нас цього менше i воно, тут я з вами згоден, спадкове… Але є й iнший страх. Не вiд колишнього царя-батечка… Ось я — фiзик. Що мої батьки-фiзики залишають менi у спадок? Атомну, ядерну, нейтронну бомби i тому подiбне, у космосi — лазер, на землi — чумнi бактерiї. Веселенька перспектива!.. Ви все це створили i пiдете, а нам розбиратися, жити з цим… А може, й не жити. Кожної секунди усе може обiрватися.

Коваль розумiв, що Панас має рацiю. Адже це рiзнi речi: мужнiсть у днi революцiї, смiливiсть проти названого класового ворога i епiдемiя страху у роки сталiнського терору, зверненого в середину революцiї, проти своїх, проти усiх i кожного. Страх цей тому й виник, що чистий розум людей не мiг збагнути пiдступнiсть "батька народiв", котрий найогиднiшi свої вчинки вмiло маскував у свiтлi шати iдеалiв i надiй.

Погоджуючись у душi iз студентом, Дмитро Iванович, проте, не хотiв при Наталцi визнати свою поразку, не бажав, щоб його власний душевний свiт, який стiльки рокiв готував їй у спадок, руйнувався зараз на її очах. А крiм того, його дратувала безцеремоннiсть, з якою молодi люди наввипередки звинувачують батькiв, не замислюючись над тим, яких страхiть довелося зазнати у тi гiркi часи цим самим батькам, "їм тепер, слава богу, легше, — подумалося Ковалю, — вони можуть судити наше поколiння, а ми безсило схиляємо голову перед їхньою правдою, бо не можемо повернути час назад, повернутися у своє минуле i змiнити його".

— Не розбиратися, а боротися, — продовжив Коваль. — Адже ви, сподiваюсь, не ретроград, сам майбутнiй учений i прекрасно розумiєте, що вiдкриття подiлу ядра — найбiльше досягнення людського розуму. Але використати це вiдкриття можна i на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молодi люди, майбутнi вченi, повиннi ще глибше проникнуть в таємницi матерiї i знайти способи виключити можливiсть воєнного застосування наукових вiдкриттiв. Старше поколiння, яке ви обвинувачуєте в усiх труднощах нашого столiття, врятувало свiт вiд коричневої чуми. Зараз ваше завдання — вiдвернути вiйну.

— А ви що? У кущi?

— Ми теж не складемо зброї… А що думає про це наш молодий друг? — звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусiю, намагався второпати, про що йдеться, i слухняно посмiхався, коли посмiхалися iншi. Дмитро Iванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.

— Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактнi теми, — кинулася на його захист Наталка.

"Як не опанував? — хотiв спитати Коваль. — Як же вчитися без мови?" Але не встиг промовити це, як гiсть сказав:

— Я все зрозумiв, Наталонько, твiй папа хоче знати мою думку.

Вiн виразно вимовив кожне слово, i Коваль помiтив, що iм'я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м'яко i нiжно, — i це зовсiм не порадувало його.

— Гадаю, — говорив далi Хосе, —