Матвій Михайлович Шестопал - Євреї на Україні

відомий реакціонер і монархіст М.Катков. Після його смерті керівником газети з 1897 р. став її співробітник, реакційний публіцист В.А.Грінгмут. Вітте про нього писав:

“Грингмут представлял собой все свойства ренегата. Известно, что нет большего врага своей национальности, своей религии, как те сыны, которые затем меняют свою национальность и свою религию. Нет большего юдофоба, как eврей, принявший православие”.

Коли в 1905 р. для боротьби проти революції була створена погромницька організація “Союз русского народа”, Грінгмут став на чолі цієї організації в Москві. Для того, щоб бути справжнім діячем “Союзу”, пише далі Вітте, “нужно быть врагом евреев, ибо какой же ныне реакционер не жидоед… Поэтому и он (Грингмут) сделался жидоедом. Тем не менее это не мешало ему несколько лет ранее находиться в особой дружбе с директором Международного банка Ротштейном и пользоваться его подачками”.280

Прагнення до влади грошей, слави приводило євреїв на службу самодержавству навіть у лави поліційних провокаторів і царської охранки. Сумнозвісний Євно Азеф був зв’язаний з поліцією з 1892 р. Організувавши вбивство міністра внутрішніх справ Плеве і московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича, він завоював собі довір’я в партії есерів, що полегшувало йому провокаторську діяльність. За час своєї служби в охранці Азеф виказав десятки революціонерів, запобіг численним замахам на царя і царських сановників, які готувалися бойовою організацією партії. Інший ізраїльтянин, Гартінг (справжнє прізвище Геккельман), спочатку очолював царську таємну агентуру в Берліні, а в 900-х роках завідував всією закордонною резидентурою департаменту поліції.

Єврейський “влізливий” елемент пробрався також у царську родину. Цього вдалося досягти за допомогою широко використовуваних євреями матримоніальних зв’язків. Син російського царя Миколи І, великий князь Михайло Миколайович, він же брат царя Олександра ІІ і дядько Олександра ІІІ, був одружений на єврейці Ользі Федорівні, яка стала таким чином “великою княгинею”. “Красивая, умная, с волею, она обпадала прескверным характером, имела постоянных фаворитов и была дамой хитрой и бессердечной. Она совершенно держала мужа в своих руках”.281 Як свідчить Вітте, “она находилась в довольно близком родстве с одним из еврейских банкиров в Карлсруэ”.282

Михаиле Миколайович, діяльність якого проходила головним чином на Кавказі, де він упродовж 20 років (1862–1881) був царським намісником, “всегда жил умом своей жены”.283 “Он несколько любил материальную сторону жизни, а именно деньги и имущество, и даже некоторые казенные земли, напр., Боржом, которые потом ему были подарены государем, что едва ли может украсить его наместничество. Но на Кавказе всем хорошо известно, что в этом отношении он действовал всегда под влиянием своей супруги, великой княгини Ольги Федоровны, которая была довольно корыстолюбива по причине ее семитского происхождения”.284

Їхній син, великий князь Олександр Михайлович, “мужчина несколько еврейского, хотя и красивого типа”,285 закохав у себе велику княгиню Ксенію, дочку Олександра ІІІ, який “в конце концов выдал ее замуж за Александра Михайловича, хотя он очень не любил этого великого князя”.286

За характеристикою Вітте, великий князь Олександр Михайлович був людиною, головну рису характеру якої становила інтрига. “Можно сказать, что он полон интриг”.287 Вітте інакше не називає його, як “большой интриган”. Для цього “большого интригана и нехорошего человека”288 спеціально було створено установу, якою б він керував. Вітте розповідає, що одного разу він одержав від Миколи ІІ з Криму пакет, у якому був царський указ “об образовании главного управления торгового мореплавания и торговых портов и приказ о назначении начальником этого главного управления на правах министра великого кн. Александра Михайловича. Все сие произошло без Государственного Совета и совещания с кем бы то ни было, то есть совсем конспиративно”.289

Ставши міністром, Олександр Михайлович “развел злоупотребления”: його підлеглі “развели воровство”, “дела Международного банка были довольно запутаны благодаря увлечениям главного управителя Ротштейна, берлинского еврея”.290 Микола ІІ прихильно ставився до великого князя, чоловіка своєї улюбленої сестри Ксенії. А той, користаючись із цього, “влиял на него неблагоприятно”.291 Явно перебільшуючи значення цього впливу, Вітте вважав Олександра Михайловича призвідцею російсько-японської війни або, як він пише, “прародителем этой проклятой затеи, составившей несчастье России”.292

М.І.Костомаров, як видно, був недалеко від істини, коли свого часу писав про євреїв: цей народ “изучает пружины общества”, серед якого живе, “узнает его слабые стороны, пользуется ими и, как будто в посмеяние безумия тех, которые презрительно с ним обращаются, находит себе в этом негостеприимном обществе такое положение, что овладевает важнейшими ветвями общественных сил: вертит королями, папами, баронами, в его руках торговля, деньги — душа мира. Деньги! “Жид любит деньги, больше всего любит жид деньги” — повторяется с незапамятных времен эта избитая фраза. Действительно, и в XІІ веке жид через деньги управлял борьбою итальянских партий, и в XVІ веке жид вышел на сцену в гениальном типе у Шекспира, в его Шейлоке, и в XІX веке тот же вечный жид является в многосложном образе европейского банкирства. Этот вечный жид поймал слабую струнку мира и держится за нее и водит миром, и мир был обманут: мир думал, что жид у него под пятою, а сам и не услышал, как очутился у жида на привязи”.293

Добившись громадянських прав, євреї й далі діяли старими методами, зрозумілими в пору утисків, але неприступними за нових умов: широко вдавалися до використання своїх економічних зв’язків, національної і віросповідної спільності, свого становища як міської людності, відносної матеріальної незалежності у поєднанні з випробуваною тактикою ходити манівцями — в обхід законів і моралі суспільства. Завдяки цьому на боці євреїв утворився такий великий запас переваг у життєвій боротьбі, що вони дуже швидко стали обганяти місцеве населення.

Як наслідок в окремих сферах діяльності стали виникати певні невідповідності через непропорційність зайнятих у цих галузях представників єврейського і корінного населення. В Австро-Угорщині, наприклад, “непропорционально представлена была еврейская интеллигенция в свободных профессиях, в частности в столичной журналистике”.294 Віденські літератори, ці “бувалі в бувальцях євреї, які добре знають, де раки зимують”295 (вислів Енгельса з листа до Маркса), заповнили собою австрійську літературу.

Подібна картина спостерігалася і в інших країнах. Ф.Енгельс зазначав, що євреї “випередили” “трохи неповоротких за своєю вдачею” німців “також і в цій галузі”,296 тобто в журналістиці. Пресу, особливо столичну, як засіб інформації і впливу на громадську думку вони прибрали до своїх рук в Англії і Франції.

Це в свою чергу викликало своєрідну “захисну” реакцію у вигляді обмежувальних заходів і навіть антиєврейських настроїв. Ф.Енгельс у листі від 22 липня 1892 р. до Поля Лафарга, зятя К.Маркса, писав: “Я починаю розуміти французький антисемітизм,