Матвій Михайлович Шестопал - Євреї на Україні

єврейських прихвоснів. Тут уже ніяк не скажеш, що в українців і євреїв склалася, мовляв, однакова історична доля. І ті, й інші йшли однією дорогою, але в різних напрямках, бо вели їх туди різні цілі.

У повісті Івана Франка “Петрії й Довбущуки” змальовано художній образ, подібного якому немає, мабуть, в усій українській літературі. Це образ єврейського інтелігента Ісака Бляйберга, передової людини свого часу, яка бачить, що серед українського населення Галичини наростає глуха ворожнеча до євреїв, і прагне перетворити цю ворожнечу на братерське співробітництво двох народів на грунті спільної для них життєвої справи. У розмові з таким самим прогресивним інтелігентом українцем Кирилом Петрієм, який врятував колись Бляйбергові життя, останній ділиться своїми думками.

“В нашім краю, — каже він, — багато жидів, далеко більше, як в інших краях. Я ходив навмисно за тим по чужих краях, аби пізнати їх життя і відносини до християн. Знаєте, Кирило, там багато дечого інакше! Там жид горожанин держави так, як кожний інший, а у нас він п’явка, що висисає цілий нарід!.. Най вас не дивує моя щира мова про моїх краян. Тут нема що таїти їх лихих сторін, але треба їх направити. Самі бачите, що се справді так, що вони замість вдячности тутешнім людям за те, що колись, у часах лютого переслідування, їх тут гостинно приняли, нищать і підкопують їх добробут, доводять їх до крайньої біди! Лихва, п’янство, туманення — се ті язви, що вони напустили на нарід, що обезсилюють його. А крім того, з якою ж погордою вони дивляться на гоїв!”274

Життя переконувало й Петрія, пише Франко, що українці “не зможуть піднестися ні матеріально, ні морально, доки жиди не зближаться до народа економічно й духовно, доки з п’явок та визискувачів не переміняться на продуктивних горожан держави і не позбудуться своїх расових та класових упереджень”.275

Кілька років ходив Ісак по краю і виступав перед своїми одновірцями з промовами про потребу “більшого зближення їх до християнських народів на взір того, що бачив у Німеччині та по інших австрійських краях, і викликав тими своїми промовами та розмовами декуди сміх, декуди обурення, декуди здивовання, а декуди й зацікавлення”.276

Під час одного з зібрань “чесних жидів”, як пише Франко, сталася подія, якої не міг передбачити навіть благородний Бляйберг. На двір готелю, де засідали однодумці Бляйберга, ввірвалася розлючена юрба євреїв, на чолі якої виступав рабин. Фанатики витягли Бляйберга на вулицю, здерли з нього одіж, зв’язали йому руки і поставили перед натовпом. Показуючи на свою жертву, рабин заговорив:

“Сини Ізраїлю, отеє Ісак Бляйберг, відступник від нашого закона, засуджений на прилюдне зганьблення і досмертну покуту в невідомости, з утратою всього, що має, і навіть його імени. Плюньте на нього кождий, хто признається до правдивої віри, як отеє я плюю”.277

Запльованого і зганьбленого, проклятого рабином, зв’язаного Ісака кинули на воза і повезли невідомо куди. Про Бляйберга, пише автор, ніхто більше не згадував, ніби його ніколи й не було на світі. Так сумно скінчилася спроба порозуміти євреїв з українцями.

Намалювавши таку невтішну картину, Іван Франко не хотів цим сказати, що порозуміння неможливе взагалі. Як правдивий художник, він бачив, що в умовах тогочасної Галичини, де українці зазнавали потрійного гноблення з боку євреїв, поляків та австрійців, зусилля Бляйбергів і Петріїв не могли привести до чогось іншого, крім неминучої поразки.

Реформа 1861 р., яка дала поштовх бурхливому розвиткові капіталізму в Росії, тим самим касувала всі заборони для російських євреїв, зокрема й тих, що проживали на Наддніпрянській Україні. Рядом законів уряду від 1859, 1861, 1865, 1867 і 1879 років єврейським купцям 1 гільдії, людям з вищою освітою, ремісникам і майстровим, нижчим військовим чинам дозволялося проживати всюди в імперії. Смуга єврейської осілості фактично перестала існувати. Євреям був відкритий доступ в усі сфери діяльності. Перед ними відкрився цілий ряд нових, раніше недоступних професій. “Наряду с давно знакомыми фигурами еврея-банкира, еврея-купца и иногда еврея-врача быстро появились евреи-адвокаты, политические деятели, журналисты, актеры и пр.”278

Паралельно з поліпшенням становища євреїв посилюється процес їхньої асиміляції, особливо верхівки. Правда, для багатьох євреїв цивілізованого і нецивілізованого світу перехід в іншу віру, зміна прізвища тощо були своєрідним лицемірним маскарадом, камуфляжем, соціальною мімікрією. Справжня ж мета цього маскування полягала в тому, щоб “загубити” власний слід, “розчинитися” в масі корінного населення, аби з тим більшим успіхом його дурити.

Самі євреї змушені це визнавати. В цитованій уже історії єврейської преси читаємо: “Покрытое флером благородного идеализма стремление к просвещению “отцов” превратилось у “детей” в стремление к завоеванию карьеры… Место благородных мечтателей о перерождении евреев, о сближении их со всем цивилизованным миром… занимают практические люди, только и думающие, что об увеличении своих материальных выгод, только и занятые мыслями о разных делах, аферах, сделках и других формулах самых прозаических междучеловеческих отношений”.279

Як би там не було, а наприкінці XІX — на початку XX ст. євреї займали досить поважні позиції в житті Росії. Ми вже говорили про роль євреїв в економіці країни. До відомих нам Полякова, Рафаловича, Бродського, Гальперіна, Бліоха можна додати імена таких видатних діячів ділового світу, як А.Ю.Ротштейн — голова правління Міжнародного банку в Петербурзі, М.С.Альберт — директор Путіловського (нині Кіровського) заводу, що на той час був найбільшим підприємством російської залізоробної і машинобудівної промисловості, компанію “Варшавський, Грегер, Горвіц і Коген”, яка спеціалізувалася на поставках військовому інтендантству, та багато інших.

Чимало осіб єврейського походження було серед чиновників вищої адміністрації. Так, Н.П.Гессе в 60-х роках був волинським, а в 70-х роках київським генерал-губернатором. (Читач, звичайно, враховує при цьому, що генерал-губернатор був, по суті, царським намісником у краї і мав необмежені права). Його брат генерал П.П.Гессе протягом десяти років перед першою російською революцією займав високий пост коменданта царських палаців. Обидва посіли ці пости завдяки впливові при дворі генерала Козлянінова, командуючого військами КВО, на дочці якого був одружений один із братів Гессе.

Московське генерал-губернаторство в 1906–1909 роках очолював єврей-ренегат у другому поколінні С.К.Гершельман. Градоначальником Одеси перед самою революцією 1905 р. був Д.Б.Нейгардт, брат дружини Столипіна, російського прем’єра. Міністерством фінансів керував згаданий Альберт. Пост головного інтенданта Кавказького намісництва займав єврей Позен, начальником району Сухумі був виходець із солдатів-євреїв генерал Гейман та ін.

У руках євреїв перебувало чимало впливових органів преси: “Московские Ведомости”, “Биржевые Ведомости”, київська “Заря” тощо. “Московские Ведомости”, цей чорний піратський прапор російської реакції, під яким здійснювалася войовничо-русифікаторська політика на окраїнах, довгий час редагував