Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

про них; не здогадається зазирнуть в оце підземелля, забуте всіма на світі. Тріскотня мушкетів не долинала до них. І знов десь за дверима ритмічно, повільно і сумно закапали краплини води, єдине нагадування про плин часу.

— Ох! Хоч би вже кінець! — вирвалося у Панаса.

Важке різноголосе зітхання відповіло йому.

Мовчали. Думали. Важко, повільно, наче пересували в голові велике каміння, а інші — нервово, уривчасто. Мчали уривки спогадів, образів, слів. І пекуча, надсадна туга, і біль, і сум за рідними й близькими стискали серце, наче вже шматували його розпечені до червоного обценьки катів. Смерть. Небуття. Муки, перед якими збліднуть найсміливіші. Але хіба не жахливіша за катування оця темрява, оцей каземат, де здається людині, що вона стала сліпою, де не можна нічим розважитися або зайнятися, щоб якось позбутися безпорадного розпачу і почуття своєї рокованості?!

Вони не знали, скільки минуло часу, коли раптом заридав один із стратенців, забився головою об мур, завив виттям голодного вовка, втрачаючи від жаху свідомість.

— Та вбийте ж мене нарешті! Задушіть! Я більше не можу! Не можу!.. — волав він у нестямі.

— Мовчи! — гримнув інший. — Хіба нам краще?!

І весь каземат загрюкав, забряжчав кайданами, виповнився криками, прокльонами.

— Ой, що там таке?! — мимоволі відступили козаки, що помацки спускалися слизькими кам'яними сходами, заліпленими цвіллю.

— Це стратенці. Від темряви це, від думки смертної, - тихо обізвався старий козак. — Я сам колись сидів у такому казематі. Збожеволіти можна в пітьмі.

Зойки гучнішали, ставали несамовитими, наче за дверима каземату вила сотня вовків, роздираючи мертву коняку.

— От тепер тільки гримнути на них — вмить ущухнуть, — говорив старий козак, зупиняючись і обмацуючи сходи. — Ану, панове, викрешіть вогню, бо ніяк не добереш, де тут замок.

Козаки зупинилися, почали кресати вогонь, і коли заблимав роздутий протягом каганець, старий козак лунко стукнув шаблею у двері каземату. Зойки раптом ущухли. Зарипів іржавий ключ, і старий козак натиснув на важкі двері.

— Ану, хто в бога вірує, - сказав він урочисто і голосно. — Виходьте на волю. Горить проклята Каффа, а вам — життя і воля від славного Запорозького війська.

Мовчали стратенці. Турки й татари не — зрозуміли слів, але хіба і так не було ясно, що каже їм кремезний козак у червоноверхій баранячій шапці?! Не було слів відповісти. Тільки хтось тремтів і схлипував у пітьмі, задихався від нервової спазми.

— Ну що ж, панове? Чого ж ви там очікуєте у пітьмі? — спитав козак, і голос його бринів усмішкою.

— Аллах екбер[119], - прошепотів розбійник і, брязнувши кайданами, перший рушив на поклик життя.

Мружачись, відсахуючись від світла, що боляче било у вічі, виступив із пітьми перший стратенець, за ним ішов другий, третій…

На сходах коваль-козак збивав з них кайдани і, доброзичливо всміхаючись, ляскав розкутого по спині і підштовхував до виходу.

І йшов стратенець за стратенцем, не вірив собі самому, сміявся або плакав від щастя, або мовчки позирав на суворі обличчя січовиків.

Сагайдак-бей

Стрілянина з боку цитаделі ущухла. Недобитки-яничари здалися козакам, і переможці розсипалися містом по «хліб козацький».

З кінця в кінець охопленої полум'ям Каффи линув зойк сліпого тваринного жаху.

— Сагайдак-бей!!! Сагайдак!!!

У тісній вуличці біля базару розбивали крамниці. Кілька козаків вдерлися до вірменина, що ніколи не чув за козаків.

— Віддай! — волав він, вчепившись у сувій грезету. — Віддай!

— А шаблі дати? — загрозливо цикнув на нього козак.

Нетяга рвонув з полиці кілька кашемірових шалей і кинув за поріг козакам.

— Беріть, панове! Добрі будуть онучі.

Далі розбивали крамниці старого Самуїла. Тремтячи, ховався він у вузенькій щілині проміж муром і кам'яною огорожею і, благаючи, здіймав до неба руки:

— Єгово!.. Боже Авраама, Ісаака і Якова!.. Ой, що це за люди!.. Ой… Вей!..

Два молодики десь знайшли важку деревину і вибивали нею двері багатого будинку, коли раптом над їх головами розчинилося вікно і залунали розпачливі жіночі голоси.

— Братіки! Рідненькі! Рятуйте! Нас замкнули! Рятуйте!!!.

— Зараз! — весело відгукнулися молодики і так трахнули в двері, що вони зірвалися з петель.

Хлопці кинулись на другий поверх, одним рухом відкинули важкий засув і вдерлися до кімнати. Три жінки з плачем кинулись до козаків і припали до їх сорочок.

— Та що ж ви, дівчата… Paдiти треба, а не плакати, — розгубилися хлопці.

Але дівчата тільки схлипували, і рясні сльози струменем лилися з їх очей.

— А що це тут? — спитав один з хлопців. — Гарем, чи що?

— Та ні… Хазяїн купив нас торік, — ніяково пояснила старіша. — Він побратися зі мною хоче… А це землячки мої… Ой, та ходімо швидше, бо ж він нас аж ніяк не відпустить.

— Він нас і замкнув, щоб ми не втекли, — пояснила наймолодша. — Ой, братіки, мерщій! Бога ради мерщій!

В ту мить до кімнати вдерся підстаркуватий чоловік у коштовному кафтані з чорного оксамиту. Він щось казав незрозумілою мовою, вказував на ікони, що тьмяно вилискували у напівтемному кутку, схопив за руку старішу з жінок і все щось приказував розгублено і поквапливо.

Хлопці помітили ікони, скинули шапки і ніяково перезиралися.

— Хто ж він? — нарешті спитав один з молодиків.

— Та грек же! Православний! Хазяїн наш! — з розпачем вигукували дівчата і пишно вбрана молодиця.

— Змучилися ми з ним на чужині! — розплакалася молодиця. — Візьміть нас, хлопці, на батьківщину.

І з усієї сили відштовхнула свого грека.

Хлопці були ні в сих ні в тих. В цю мить на вулиці залунали постріли — і вони одразу кинулися до дверей, але бранки вчепилися в них і разом вибігли на вулицю.

— Як же воно все ж буде з тим греком? — знов завагався один з парубків.

— Та хай йому чорт! — з ненавистю скрикнула молодиця. — Віку собі вкорочу, якщо не візьмете, — вигукнула вона з таким розпачем, що хлопці одразу підхопили її разом із дівчатами і помчали до порту.

В кількох домах татари зустрічали козаків ножами і ятаганами. Тут спалахували короткі і безнадійні сутички, від яких лишалися порубані трупи в калюжах крові, розбиті двері і вікна, купи розбитого посуду і безпорадні поранені, що спливали кров'ю і канали без допомоги.

В льохах і коморах знаходили замкнених невільників, скриньки грошей і переляканих дітей. Дітей козаки не чіпали, а гроші та невільників одразу відсилали до порту.

Яскраво палали підпалені ожереди соломи по дворах, і до гуркоту бою, до дитячого вереску, іржання коней, стогону і зойків влилися тріск і гогіт вогню, і рудувато-червона заграва забарвила своїм моторошним тремтячим світлом геть усе місто аж до околишніх гір.

Спалахували мечеті і саклі,