Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

За першим пострілом вдарив другий, третій. Це козаки напоролися на варту, що не спала під пильним оком Гусейн-аги.

Стрілянина розбудила Панаса. Він припав вухом до землі, і земля догідливо передавала йому важкі подихи цитадельних гармат.

— Га? Що? Вже ранок? — схопився розбійник. — Я ж вам казав: це Каракаш.

— Каракаш! — одним подихом підхопили стратенці і, завмираючи від хвилювання, припали до мурів і до землі…

— Ні, це не Каракаш, — порушив напружену мовчанку Панас. — Чуєте, як б'ють приморські батареї? Каракаш не може напасти з моря і з суші.

— Та ні, це тільки так здається… Це луна віддається в землі.

— Ні, панове. Я виріс у степу. Знаю, що каже мати земля. Б'ють і звідси, і з цитаделі. А ось і галери заговорили, — додав він по хвилі.

І знов завмерли стратенці і жадібно прислухалися до розмови гармат.

— Та хіба ж твій Каракаш пірат? Він же не має жодного човна, — скрикнув один з колишніх невільників.

— Це Сагайдак, ось хто, — упевнено кинув Панас те, що за хвилину здавалося б йому маренням.

Стратенці здригнулися. Вони затаїли подих, прислухаючись до стрілянини. І мовчання цих засуджених на страту людей було таке напружене, що, здавалося, — не витримає найміцніше серце і обірветься перетягненою струною.

Від тих, хто напав на Каффу, залежало їх життя. І не було муки, жахливішої від цієї несподіваної надії, змішаної з свідомістю своєї рокованості, з трагічною близькістю смерті і повною пасивністю, в якій мусили вони чекати на кінець бою, без змоги подати звістку тим, хто міг їх врятувати.

— Але звідки ж вони довідаються, де ми — і взагалі, що ми є?! — з стогоном вирвалося в когось.

Канонада посилювалася, стала такою частою і рівною, наче місто перетворилося на велетенський казан або на жерло вулкана, де скипає й клекоче розтоплена лава.

Цитадель не здавалася. Всі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними горлами, і після першого нападу козаки відступили, втративши понад сто чоловік. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Не піддавалася і вежа святого Климента, і так звана Турріс д'Арсене, докова вежа. Сагайдачний залишив біля них невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде — Каффу не можна вважати взятою.

У цитаделі замкнулися півтисячі яничарів та спагі.

Дві години тривав жорстокий бій. Палали за мурами міста ожереди соломи і ciнa, підпалені Бородавкою, палали пожежі. Тричі відбивала цитадель шалений напад низовиків, і на зміну полеглим у бою йшли нові й нові загони, прокладали собі путь по трупах.

Коли третій штурм було відбито, Сагайдачний зібрав коло себе отаманів:

— Ось що, панове. Лізти ще раз на мури — безглуздо. Треба придивитися, чи немає там отворів для стоку води, чи ще якихось інших. Підкладемо під них пороху, і виб'ємо хоч один зуб з цих щелеп, — вказав він на мури, наче вирізьблені на тлі заграви.

— Є, батьку, — задоволено відгукнувся Бородавка. — я вже облазив їх скрізь. Знайшов таку проточину. Я, мабуть, в неї не влізу, а такий глист, як твій Юзик або ще хтось з молодиків, заповзе в неї легко.

— Молодець, Ясько, — похвалив Сагайдачний. — Бери Юзика і ще кого схочеш та діжку пороху, а я знов ударю у бокову браму, щоб відвернути увагу.

Бородавка не барився. Не минуло й п'яти хвилин, як три постаті, закриті чорними свитками, поплазували у сухий рівчак, що оперізував цитадель з боку гірського кряжа, Турки їх не помітили, і вони не тільки дісталися до підніжжя муру, але без перешкод підкотили туди діжку пороху. Але в проточину вона не пролізала.

— Вибивай денце, — пошепки наказав Бородавка.

Юзик, сопучи, завовтузився у пітьмі.

— Тихше, цуценя, не сопи, бо заріжу, — засичав Бородавка.

Юзик злякано скорчився і швидко запрацював руками. Коли весь порох було пересипано у проточину, Бородавка встромив у нього просмолений гніт з великим жмутом клоччя і смикнув Юзика.

— Тепер повзи до пана гетьмана. Хай він розпочне стрілянину, а я тут викрешу вогонь.

Юзик ящіркою пірнув у бур'ян, і за кілька хвилин козаки знов кинулися за рогом у напад.

«Тепер час», — подумав Бородавка і витягнув кресало.

Козаки билися одчайдушно і приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс Каффу. Це спалахнув підсипаний Бородавкою порох.

Певно, фундамент підмур'я і вежі був підмитий підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два широких отвори. З переможним ревом кинулися в них козаки. А з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. Розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.

Тимчасом Бородавка підліз до протилежної брами, підкотив і туди барило пороху і підпалив. Це вирішило кінець бою. З подвоєною силою кинулися козаки у напад. Здригнулися яничари, на мить збентежилися, — і лавина козаків полинула у цитадель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.

Висідаючи на берег, Сагайдачний залишив про вcяк випадок тридцять байдаків охороняти порожні чайки, щоб часом очаківські галери не попалили їх. Але турецькі моряки добре пам'ятали розгром Алі-баші і при перших пострілах кинулися тікати. Танцюра помітив їх маневр.

— Еге-ге, панове. Дивіться, як здобич тікає! Ану, хлопці! Хто дожене капудан-башу?..

Охочих знайшлося чимало. Танцюра задоволено крекнув і лунко скомандував:

— Ану, до опачин! Доженемо галери! Готуйте гаки! Вперед!

Наче зграя птахів, зірвалися з місця байдаки. Недовго тривала погоня. Коли замовк у Каффі бій відгримілою грозою, кинулися козаки на абордаж і за годину від микали кайдани у невільників і пускали галери на дно.

Звільнені веслярі були захекані від довгого веслування, від диму і хвилювання. Дехто не міг звестися на ноги, відвиклі від тягаря власного тіла, і скривавлені визволителі тихенько підтримували їх під пахви, виводили з трюму і обережно спускали в байдаки.

Визволені плакали або сміялися. А дехто хапав скинуті кайдани і кидався добивати тремтячих від жаху полонених.

Потопали галери, згасали на хвилях пливучі в'язниці невільників. І глибока темрява стелилася морем, а широкі могутні хвилі повільно гойдалися і йшли до землі, де велетенським кратером вулкана палала Каффа.

Стратенці напружено прислухалися. Довго-довго здригалася земля від гарматної стрілянини. І раптом після гучного вибуху все затихло. Тільки ледве чутно долинали постріли з моря, та й вони рідшали і нарешті зовсім ущухли.

Що це означало? Невже відбили яничари напад? А може, здалися козакам-переможцям? Могильна тиша запанувала в казематі. Поки гуркотіли гармати, стратенці напружено прислухалися, кидаючи у пітьму уривчасті, нервові вигуки. Тепер сліпий розпач охопив їх. Навіть в тому разі, коли Каффу здобуто, ніхто не довідається