Артем Чех - Рожеві сиропи

й каракулеві шуби, але вони ніяк не зігрівали Василя Петровича. Холод йшов із середини. Це як самотність. Вона також йде із середини. І щоб зігрітися, треба переглянути свої внутрішні механізми, необхідно полагодити душу та звільнитися від нервової хвороби. Принаймні приблизно так тлумачив своє постійне відчуття холоду Василь Петрович. Проте обігрівач він на всяк випадок залишав увімкненим.

Пройшло вже більше трьох тижнів, як Василя Петровича звільнили з роботи. Через свій фізичний стан він не встигав за виробничим планом, постійно хворів, брав лікарняні, не платив членські внески й до того ж увесь час був чимось незадоволений. Його звільнили без вихідної допомоги й на додачу написали дуже погану характеристику, з якою його не приймало на роботу жодне підприємство чи виробнича артіль.

Два тижні Василь Петрович не їв нічого, крім бобів, несмачних бутербродів з чорного хліба з маргарином та тюльки, яку роздавали голодуючим на рибокомбінаті. Василь Петрович сидів у старенькому кріслі, економив електроенергію, палив свічки та читав книжки. Їх було небагато, до того ж на смітнику Василь Петрович знайшов кілька пристойних кіп з книжками класиків соцреалізму.

На третій тиждень, коли чай, боби, хліб, маргарин і тюлька закінчилися, закінчилися свічки й непрочитані книжки, а електрику вимкнули за несплату, Василь Петрович твердо вирішив закінчити і це безглузде життя — порізати вени. Проте водопостачання було теж припинено, а різати вени по-сухому не хотілося — Василь Петрович страшенно боявся болю. Жив Василь Петрович на першому поверсі — не стрибнеш, а горище виявилось зачиненим на пудовий замок. Виснажений страшними думками про самогубство, нещасний заснув прямісінько в кріслі, а прокинувся під вечір наступного дня, проспавши майже двадцять одну годину. Він прокинувся у цілковитій темряві із страшенним відчуттям холоду та голоду. Сльози безсилля та відчаю котилися по щоках Василя Петровича, і він, клянучи долю, кинувся на кухню, де у лівій шухляді кухонного столу лежала білизняна мотузка. Страшенно не хотілося вмирати таким чином. Василя Петровича завжди лякала одна лише думка про повішених, він навіть уявляти боявся ноги, на кілька сантиметрів відірвані від підлоги, странгуляційну борозну, синюшність тіла. А ще подейкують, наче у повішеників іноді виникає ерекція. Все це, звичайно, було неприємно, але терпіти знущання долі сил просто не було.

— Я слабка людина і заслуговую на ганебну і страшну смерть, — шепотів сам собі Василь Петрович, прив'язуючи мотузку до залізного крюка, на якому колись висіла люстра. — Тепер тут висітиму я.

Василь Петрович стояв на хиткій табуретці й нерішуче просовував свою голову до петлі. Він плакав й істерично підхихикував одночасно. Не так, не так він уявляв свою смерть. Принаймні у дитинстві вона йому здавалася надто розтягненою у часі. Спочатку він мав наплодити дітей, потім обзавестися онуками, правнуками, десь під дев'яносто мав відчути слабкість у тілі й узяти до рук ціпок. У сто або навіть у сто п'ять років він би лежав на м'якій перині, нічого б не розумів і беззубо посміхався, а помер би обов'язково ранньої весни. Без судом та спалахів агонії, тихенько. Сплячим.

— Може, зачекати, поки не засну? А там зісковзну з табуретки й повіїпусь сплячим…

Але спати, як на зло, не хотілося, та й довго у такому положенні не простоїш. Глибоко вдихнувши, немов перед затяжним стрибком з парашутом, Василь Петрович відірвав від табуретки одну ногу і… у квартирі пролунав приглушений грюкіт.

Від страху Василь Петрович поставив ногу на табуретку й зачаївся. Знову хтось постукав.

— Ау! Хтось є вдома? — почув він голос, що долинав з-за вхідних дверей.

— Я є, - тихенько промовив Василь Петрович, але його ніхто не почув, тому у двері знову постукали.

Звільнившись від петлі, розгублений Василь Петрович тихенько підійшов до дверей і притис до них вухо.

— Грюп-грюп-грюп! — затарабанив хтось у самісінькі барабанні перетинки Василя Петровича.

— Тичинка! Василь Петрович Тичинка вдома?

— Я! — скрикнув Тичинка, почувши своє прізвище, й відчинив старенькі, поїдені термітами та короїдами фанерні двері.

На порозі стояв чоловік поважного віку із сивою борідкою та лисуватою головою. Він був одягнений не елегантно, але акуратно. У руках чоловік поважного віку тримав недорогий шкіряний портфель.

— Я — Вайкович Павло Іванович, — представився він. — Адвокат першої гільдії, заслужений юрист України, член асоціації українських адвокатів з тисяча дев'ятсот дев'яносто третього року. Наразі маю честь представляти інтереси Тичинки Василя Петровича.

— Я Тичинка, — мовив Василь Петрович. — Заходьте.

Павло Іванович зайшов до крихітного коридорчика й бридливо ощирився.

— Можна світло? — поцікавився він.

— Немає. Вимкнули.

Вайкович глянув на табуретку, потім його погляд ковзнув вище. Побачивши під стелею мотузку, він знову скривився й проникливо зазирнув у невеличкі очі Василя Петровича.

— Певно, я невчасно. Мені потім зайти?

— Ні-ні, ви проходьте. Тільки світло… — Василь Петрович подивився туди, де мала висіти люстра, але, побачивши мотузку, засоромився.

— Вішаю сюди підставку зі свічками, але всі вже вигоріли. Не встиг купити.

— Ясно, — мовив Вайкович. — Але без світла ніяк. Давайте вийдемо у під'їзд.

Вони вийшли до яскраво освітленого під'їзду й всілися на дерев'яні сходини.

— Отже, я вповноважений вам повідомити про те, що після смерті вашого брата Тичинки Ярослава Петровича минуло рівно півроку. Всі його родичі, немов змовившись, перед смертю відписали всі свої статки — рахунки, квартири, дачі та власні автомобілі йому, але він, як ви знаєте, помер.

— Та знаю ж… — гірко посміхнувся Тичинка.

- Єдиний спадкоємець — ви. З чим я вас і вітаю. Думаю, це вам стане у нагоді, - адвокат, притримуючи підборіддям одну з кількох папок, простягнув Василю Петровичу три аркуші стандартного формату.

— Що це?

— Це список.

— Список?

— Список того, чого ви є власником. Навпроти, ось, бачте, сума, у яку оцінили державні експерти той чи інший пункт. Ось, наприклад, дачний будинок у Вишгороді, плюс вісім соток — чотириста тридцять одна тисяча гривень. Або автомобіль «Форд-Мондео» двохтисячного року — вісімдесят сім тисяч чотириста гривень. Ну, ви принцип зрозуміли. Поки ви станете власником цього всього, доведеться сплатити не одну тисячу податків, це затягнеться на кілька місяців, але загалом вітаю вас, Тичинка Василь Петрович. Ось моя візитівка. Якщо якісь незрозумілості — телефонуйте цілодобово. Я працюю за державний відсоток, але можу за додаткову плату пришвидшити весь процес. Це обійдеться в копієчку, але всього місяць — і ви повноправний власник. То як?

— Я не знаю.

— А ви подумайте, порадьтеся з друзями, колегами, — Павло Іванович підвівся зі сходин, обтрусив ззаду піджак та брюки й, не прощаючись, вискочив з під'їзду.

З вулиці почулися звуки працюючого двигуна й від'їжджаючого автомобіля.

Повернувшись до квартири, Василь Петрович сів