Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

мені заважав. Мій план зваблення вже вступив

у силу і я раз у раз перетинався з Любою, намагався завести з нею

безтурботну розмову, пропонував допомогти віднести сумки з про-

дуктами додому, наполегливо дбав про свій зовнішній вигляд – не

дозволяв собі виходити з дому в брудних черевиках чи кросівках, всі

мої сорочки і навіть футболки були охайно випрасувані, я майже що-

дня голився і стежив за зачіскою. План полягав у тому, аби перейти з

Любою на новий рівень спілкування, зблизитися хоч трохи, спробу-

вати кілька разів пофліртувати, а потім прийти до неї додому ніби за

чимось і почати її роздягати. А там вже – пан або пропав. Знаю, знаю,

план такий собі, але все ж кращий, ніж підсипати їй клофеліну і тупо

трахнути. Вона мала зрозуміти, що подобається мені, а потім, коли

я почну лізти їй під сукню, в якийсь момент припинити пручатися і

віддатися мені.

Як я вже казав, на шляху мені стояв цей Микола. Тоді я і вирішив

його вбити. Власне, існував також інший варіант виходу з ситуації:

наприклад, я міг простежити за ним, відшукати його помешкання, а

потім підкинути його дружині лист, в якому прозоро натякнути про

все, що відбувалося між Миколою і Любою. Але тоді пані Люба могла

б зрозуміти, що хтось за ними стежить, комусь на цьому залежить. А

все мало вийти тихо.

Я вбив його ножем. Банально, як вуличний розбишака: Микола

вийшов з підворітні і йшов темним двором, я нечутно підкрався і

водномить однією рукою затулив йому рота, а іншою вштрикнув

ножа в ділянку серця. Було зовсім нестрашно, я майже не бачив його,

не бачив його очей, передсмертного погляду, він тільки здригнувся і

за якусь хвилину обм’як в моїх руках. Я вже знав, що так маю його й

91

залишити – посеред двору, аби все виглядало на пограбування, аби

ніхто не запідозрив, що причина всьому – м’якість Любиного тіла.

Колись давно один алкоголік, котрий колись був не останнім біз-

несменом у нашому місті, а потім від нього пішла дружина і він за-

пив, пропиваючи з блискавичною швидкістю все, що мав, так ось,

він колись нам, пацанам з двору, розповідав про своє життя і радив

найбільше остерігатися жінок. «Подивіться, – показував він пальцем

на п’ятиповерховий будинок. – Бачите цю споруду? Вона величезна,

правда? І є тільки одна сила, яка може її підірвати – це піхва. Бере-

жіться її, як смерті, це страшенна сила. Все в цьому світі робиться

заради неї. Бережіться її!». Тоді ми тільки собі кпинили з філософії

алкаша, але з часом я все більше й більше впевнююся в тому, що він

мав рацію.

Саме через диявольську силу піхви й загинув Микола, але про це

ніхто не мав дізнатися. Тому я не побіг одразу від його трупа, а ще

якийсь час нишпорив кишенями, аж поки знайшов гаманець, мобіль-

ний телефон, потім зняв з нього годинник і забрав портфель. Тіль-

ки тоді, зрештою, сидячи в тьмяному світлі підвалу й розглядаючи

речі своєї першої жертви, я й дізнався, що звуть його Миколою. Всі

трофеї й свої рукавички я склав у поліетиленовий пакет і викинув у

річку в центрі міста, залишивши собі тільки готівку. За неї я збирався

придбати краще знаряддя вбивства, за ніж – мені чомусь забаглося

мати пістолет.

Це було підсвідомим бажанням, адже насправді я зняв перешкоду

зі шляху до пані Люби і на той момент більше нікого потреби вбивати

не було, вбивати з якихось інших причин я не міг і не хотів, мої прин-

ципи, скажімо, мені заважали. Тобто ані викладача квантової фізики,

який зарубав мене на моїй першій сесії, ані Вадима з другого курсу,

який єдиний грав у футбол краще за мене, вбивати мені не хотілося,

бо так направду дороги вони мені не переходили. Але всередині мене

вже розрослося розуміння того, що вбивати далі я буду. Тому я купив

пістолет, глушник для нього і набої через інтернет, купив собі зруч-

ний чорний одяг, берці і бінокль, мисливський ніж, наручники, набір

відмичок і велику спортивну сумку.

Здається, пані Люба не надто переживала через смерть Миколи.

На її обличчі не було видно смутку, вона не почала вдягати жодних

92

чорних речей, не припинила усміхатися сусідам при зустрічі, купува-

ти молоко і тістечка в магазинчику на розі. Може, він для неї не був

таким важливим, а, найімовірніше, вона просто не знала, що він по-

мер, а просто подумала, що Микола банально припинив до неї при-

ходити, втративши інтерес до її особи й тіла.

Я ж не міг відвести від неї погляду при зустрічі, надалі підглядав

за нею у вічко дверей, жартував з нею в магазині, а одного разу навіть

вкрив її своїм піджаком і притулив до себе, поки ми перебігали ву-

лицю під теплим літнім дощем. Власне тоді вона й вперше запросила

мене до себе, на чай, так би мовити. Я одразу ж охоче пристав на цю

пропозицію, забіг додому перевдягнутися, вбрав найкращі свої речі,

перед виходом з квартири пильно розглянув себе перед дзеркалом і

залишився задоволеним, потім вклав до задньої кишені джинсів пач-

ку презервативів і впевненим кроком пішов до Люби.

Вона вже теж встигла перевдягнутися і зараз була у спортивних

штанях і футболці, без ліфчика. Пані Люба запросила мене пройти на

кухню, всадовила за стіл і почала поратися біля плити, повернувшись

до мене спиною. Мені, врешті, більше не було й потрібно – я міг спо-

кійно розглядати ідеальну лінію її дупи, котру так доречно обтисли

спортивні штани, що можна було помітити щонайменший вигин без-

доганної лінії сідниць, чітко розгледіти тонку смужечку її трусиків,

досхочу надивитися на стрункість її ніг.

Люба приготувала чай, дістала печиво і сіла навпроти мене. Я ж,

правду кажучи, був уже натягнутий, як струна чи лук, і найбільше

боявся кінчити просто тут – за столом серед кухні, так і не торкнув-

шись її жаданого тіла. Сусідка почала про щось говорити, плинність

розмови трохи захопила й заспокоїла мене, і я за кілька хвилин знову

був здатен до думання й тверезої оцінки ситуації.

Чорне пасмо ще мокрого волосся