Автор невідомий - Народні казки - Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:

— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.

Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:

— Отепер доскочу, моя буде!

Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:

— А що, доскочив?

— Ні!

— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.

Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:

— Ну що, доскочив?

— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.

Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.

На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:

— Де це музики так грають?

— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Зраду не прощають

Жили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:

— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.

Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.

Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.

Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.

Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір'ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.

Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:

— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.

Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:

— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.

Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:

— Як же я довго спав — аж мені голова болить!

А ведмідь говорить:

— Був би ти спав вічним сном, коли б ворона не принесла живої води. Подумай, де ти був і чого ти спав.

Івасьо подумав-подумав та й каже:

— Ага, тепер я знаю, що зі мною сталося.

Забрав він свою звірину і повернувся в той дім. Відчинив двері і пустив звірів уперед, а сам ще ззаду. Зайшли вони в ту кімнату, де були розбійники. Ведмідь із вовком накинулись на них, хапають та й кидають через вікна. А один розбійник заховався під ліжко. Та лисиця знайшла його і під ліжком. І стали його звірі загризати. А Івасьо пожалів та й каже:

— Досить!

Узяв він того розбійника, завів у другу кімнату і там зв'язав. Забрав свою звірину та й пішов до своєї старої хати і говорить до Марусі:

— Забирай пожитки, та й підемо жити до кращого дому.

Приходять вони до того дому. Івась і говорить:

— Ось тут, сестро, ми і будемо жити.

Збирається Івасьо полювати та й каже сестрі:

— Марусю, я піду на влови, а ти можеш ходити по всіх кімнатах, тільки в оцю ось не заходь.

Маруся наварила Івасьові обідати, сіла та й думає: «Що ж то є в тій кімнаті, що брат не дозволяє мені заходити?»

На другий день пішов Івасьо знову полювати. А Маруся заходить у ту кімнату, в яку брат їй не дозволяв, — аж там розбійник. Маруся його і полюбила. От він і говорить до неї:

— Марусю, дай мені води напитися.

Коли Маруся подала йому води, він визволив одну руку, а коли дала поїсти, визволив і другу та й каже:

— Ти взнай, який твій брат сильний.

А Маруся його й питає:

— Як же я взнаю, який він сильний?

А розбійник говорить:

— Зв'яжи шовкову нитку в десять сталок, а якщо порве, то зв'яжи в двадцять.

Зв'язала Маруся в десять сталок нитку та й говорить до Івася:

— Візьми, брате, перерви оцю нитку.

Івась, нічого не підозрюючи, узяв та й порвав.

Тоді Маруся зв'язала в двадцять сталок. А Івасьо говорить:

— Сестро, розв'яжи-но мені руки, бо не розірву.

На той час Маруся звірину в льох зачинила і каже:

— Ось тут тобі, брате, життя кінчається.

Відчинила двері — і вийшов розбійник та й каже до Івася:

— Тепер я тебе вб'ю!

А Івасьо говорить:

— Це вже ваша воля, тільки дозвольте мені перед смертю в сопілку заграти.

Коли заграв Івасьо на сопілку, то почула його звірина, а ведмідь і говорить: