Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

до сейфа і вийняв наган. Спокійно, ніби граючись, зважив на долоні й положив на стіл, слідкуючи впівока за Павлом. Той глянув ніби байдуже — раз кліпнув і мовчки відвів погляд. Майор запитав:

— Сподіваюсь, знаєте, що це за штука. Знаєте?

— Чому б не знав — наган.

— Чий, ваш?

— Мій? Не маю права…

Не зваживши на Павлову відповідь, допитувався далі майор Ковальчук:

— А ви подивіться на нього, подивіться…

— Навіщо?

— Не розумію я вас, Мушник.

— Що тут не розуміти — я ж зізнався, винен, убив свою дружину, хоч не хотів того, не сподівався.

— Своїми руками, кажете, задушили?

— Своїми, звісно, не чужими.

— Так от ваша дружина Наталя була застрелена. З нагана!

Видивився пильно тепер Павло на зброю, що була в майорових руках, думав — невже застрелив Наталю?

Не задушив, не вдарив ножем, а вбив із нагана. Але чому він не пам'ятає? Постріл мусив би його привести до тями — дарма, що був п'яний. Та й як наган раптом опинився у його руці, якщо зброя лежала у матері? Розгубленість Мушника майор тут же пояснив по-своєму.

— Думаю, тепер скажете правду.

— Ні, я не стріляв.

Майор знову підійшов до сейфа. Вийняв фотографію. Повагався трохи, а потому все-таки положив на стіл, перед Мушником.

— А як проти цього ви заперечите, шановний? Відбитки пальців на нагані — ваші.

— І що з того? Я ж кажу…

Майор не дав йому договорити:

— Між іншим, це не все. Хто такий Москаленко?

Павло з насторогою:

— Який Москаленко?

Але майор нічого не сказав йому про витверезник. Лиш повернув до нього рукоятку старого нагана зі світлою табличкою:

— Оцей Москаленко…

Павло відчув на душі полегкість:

— А там же написано — боєць революції.

Знав майор, звичайно, і про Івана Москаленка, і про його наган, що був зареєстрований в органах міліції. І все ж хотів бодай у такий спосіб підвести можливого злочинця до зброї. І запитав здалеку:

— Чи відома вам його адреса?

— Якби ж то жив!

— Хіба щось сталося і з ним?

— Як з усіма людьми стається — до старості дожив і помер.

— А ви його знали?

— Та як би я не знав свого діда?

— Діда? Оце так!

Майор про щось подумав. Замислився й Павло. Згадував — коли всією родиною приїхали до матері — на її день народження, наган лежав, як завжди, у скриньці. Хто ж міг викрасти його й підкинути… Кому? Тільки не йому, бо він не стріляв. Комусь Наталя, видно, заважала жити на білому світі…

І нараз жахнувся — широко розкрив рота, закашлявся. Глухо й довго кашляв, аж майор налив йому води. А рука тремтіла, розбризкувала воду. Така бо несподівана, неймовірна думка прийшла Павлові в голову — таки брат Геннадій!.. Рідний його братик отак просто помстився Наталі! Завжди йому, Павлові, скаржилася Наталя на Геннадія. Навіть того останнього дня, коли її не стало. Гарячий він хлопець і, звичайно… Але як сказати на рідного брата?

Майор, побачивши, що він трохи заспокоївся, допитував далі:

— Дід помер давно?

— Щось років п'ять тому.

— А наган відтоді весь час був у вас?

— Чому це в нас, мати зберігала. У скрині ховала, боялася, щоб ми з меншим братом часом не пострілялися. Хоч у ньому не було набоїв.

— Не було? Ви знаєте, дивилися?

— Заглядав, це правда. І тоді на іменинах.

— Випадково, чи з якимось наміром?

— Без жодного наміру. Хотів подивитися, чи не заіржавів.

— Значить, з наміром.

Павло глянув з острахом і змовчав.

— Щось ви плутаєте, Мушник.

— Нічого я не плутаю, кажу, як було. Хотів подивитися. Шкода, аби така річ заржавіла. Реліквія ж…

— Що правда, то правда — зброя непроста. Значить, подивилися — іржі не було. І патрончик підійшов…

— Який ще патрончик! — Павло аж підхопився. — Ніякого патрона й у вічі не бачив, не те, щоб стріляв… та ще й у свою жінку. Дурниці якісь…

— Відбитки пальців ваші, — знову йому нагадав майор.

— Не знаю. Повірте…

Навмисне так круто повернув розмову майор Ковальчук — хотів перевірити, як поведеться Мушник. Говорить ніби щиро. І поведінка змінилася. Зовсім не схожий став на того, яким сюди зайшов. Як дійшло до зброї, то вже не поспішає признати себе винним, не байдужий до своєї долі. Значить, тепер почне шукати винного. І майор продовжив:

— Скажіть, Мушнику…

— Не все ще сказав?

Не зважив на Павлове зауваження:

— Наталя, жінка ваша, оте бачила?

— Що маєте на увазі?

— При ній брали наган… оглядати?

— Не пам'ятаю. Чесне слово.

— А про цю зброю вона знала?

— Чому ж не знала — і вона не раз брала наган до рук.

Здогадався: може, там і її відбитки?..

Почекав майор, дав йому можливість подумати. А Павло завовтузився на рипливому стільці, бо загадючилася в ньому нова підленька гадка: а що, як Наталя — покінчила життя самогубством? Хотіла показати, що все їй набридло, і в першу чергу — він! Завжди ж була якась відчайдушна, ба навіть безтямна. І от помстилася йому — щоб усе своє життя, скільки йому залишиться, — мучився і карався. Лише коли принесла наган додому, на квартиру? Дійшов висновку: видно, готувалася… І весь затерпне ж вона хотіла убити його! Його, свого чоловіка, щоб не заважав їй перейти до котика. Так, хотіла покінчити з ним, та він спіймав її на гарячому і скрутив їй руки. От вона у відчаї і пальнула в себе… Подумати тільки — який подаруночок привезла йому від іноземців — добула в них кулю!

Ні, він тепер не хоче помирати! Це в камері, в тісних чотирьох стінах, щось на нього найшло, і розкис — ховав себе живим. Якщо вона, Наталя, хотіла його вбити, то не про смерть йому треба думати, а про своє життя! І тепер — боротися за себе, довести всьому світові, не лише майорові, котрий його допитує й нічому не вірить, — довести, що він, Павло, невинний, що його мила жіночка сама себе позбавила життя. І рішуче мовив:

— Тепер я знаю все!

— Гадаєте, Наталя покінчила з собою? — несподівано перехопив майор. — Чому таке зійшло вам на думку?

— Вона могла.

— Але це не доказ.

— А що ж тоді доказ? Я знав її добре. То була безтямна натура, повірте.

Майор уже вкотре клацнув запальничкою і затягнувся димом.

— Я вірю експертизі, а експертиза встановила, що в даному випадку самогубства не було. Сама собі у спину не стріляла.

— Але ж і я її не вбивав, з нагана не стріляв!

— Тоді хто? Когось підозріваєте?