Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

на застелений скатертю стіл, пильно й очікувально дивився на мене, але я вперто мовчав, і він заговорив перший:

— Чим можу служити?

— Вас звуть Грегори?

— Так. А з ким я маю честь?

— Крипо!

— Розумію. Чим можу служити?

Я глянув на офіціанта, що нервово тупцював біля столика, запобігливо поправляючи скатерть, переставляючи то склянку з серветками, то попільницю, схопив його за лікоть і сказав стримано:

— Іди геть, шельмо.

— Я вже не буду вам потрібний?

— Ні. Залиш нас самих.

Офіціант пішов. Грегори ще нижче нахилився над столиком, так що прямо переді мною опинилося його довгасте, смугляве, зосереджене обличчя із зсунутими бровами — широкою смугою чорного густого волосся, зрослого на переніссі, — і спитав ще раз:

— Слухаю вас! Чим можу служити?

— Я хотів тільки спитати, що значить слово «какаду».

— Це назва птаха, а певніше, назва одного виду чубатих папуг.

— Какаду несе яйця?

— Це залежить від догляду за птахом.

— Я орнітолог-аматор, хотів би купити кілька какаду.

— Ми маємо кілька штук на продаж.

— Купую всі, скільки є.

— У нас їх п’ять.

— Отже, п’ять?

— Так. П’ять.

Я глянув на годинник — стрілки показували вісім хвилин на п’яту, значить, чекати мені ще цілих п’ятдесят дві хвилини.

— Доставник на місці?

— Ні. Але він прийде з кліткою в призначений час.

— Все гаразд.

Я підвівся й подав йому руку, він потис її з усмішкою; по його обличчю видно було, що йому відлягло від серця.

— Господи! Яка у вас гаряча рука!

— Я застудився. Погано себе почуваю.

— У вас, напевно, жар.

— Так.

— Зараз я вам дам аспірину.

— Спасибі. Буду вам дуже вдячний.

— Ходімо звідси. Ви почекаєте Монтера в сусідній кімнаті. Там нікого немає. Можете замкнутись, так буде безпечніше.

— Згода.

— Я жду вас уже три години. Монтер питав про вас по телефону, а я не знав, що відповісти.

— Поїзд дуже спізнився.

— Так я й подумав.

Ми пройшли через зал і звернули в прилеглий до кухні довгий коридор, Грегори вийняв з кишені ключ, відімкнув двері і впустив мене до невеличкої напівтемної кімнати, де стояло всього кілька столиків; стіни її були пофарбовані олійною фарбою в густо-червоний колір, єдине вузьке вікно, загратоване й запнуте завіскою, виходило на Вокзальну площу.

— Ви сьогодні, мабуть, ще нічого не їли?

— Ні.

— У нас є добрий борщ і ковбаса з капустою. Селянська домашня ковбаса.

— Мені страшенно хочеться пити. Принесіть два великі кухлі теплого пива.

— З цукром?

— У вас є цукор?

— Для вас знайдеться.

— Чудово. І не забудьте аспірин, будь ласка.

— Ви повинні що-небудь з’їсти.

— Я погано себе почуваю. Зовсім нема апетиту.

— І все-таки треба перекусити.

— Ну, гаразд, хай буде ковбаса, коли ви так її хвалите.

— Зараз подам, ось тільки спущу затемнення й засвічу світло.

— Ні-ні, не робіть цього.

— Ви волієте сидіти поночі?

— Так.

— Як собі хочете. Мені однаково.

Я лишився сам. Кімната була добре натоплена, я переклав пістолет у внутрішню кишеню піджака, потім зняв пальто, кинув його на стілець, що стояв поблизу, і тільки тоді, сівши за столик, вийняв пачку сигарет і закурив — вогник сірника на мить освітив кімнату, і я побачив, що сиджу проти величезного дзеркала в масивній позолоченій рамі.

Невдовзі з’явився Грегори з тацею. Мовчки поставив переді мною два кухлі паруючого підігрітого пива, тарілку з подвійною порцією ковбаси, кошичок з хлібом, поклав металеву капсулу з таблетками аспірину і ключ від кімнати.

— На всякий випадок замкніться. Так буде краще.

— Звичайно. Дякую вам.

Я провів його до порога, він, усміхнувшись, кивнув головою і попрямував до кухні, а я встромив ключа в замок і тільки тоді помітив, що двері, які за мить мали відгородити мене від усього світу, оббиті грубою сталевою бляхою; повертаючи ключ, я подумав, що в такому бункері можна довго оборонятись, куля з пістолета не проб’є броні на дверях, виважити їх теж не вдасться, бо вони ще й зміцнені двома грубими залізними штабами.

Я вернувся до столика. Одним духом випив кухоль пива й заходився їсти. Ковбаса, напевно, справді була добряча, але я насилу проковтнув лише кілька шматочків, та й від них мене зразу занудило, щедро помащена салом картопля теж мені не смакувала, тоді я взявся до капусти.

Попоївши; якомога далі відсунув тарілку, від запаху ковбаси і смаженої цибулі млоїло, я схопив другий кухоль, пожадливо ковтнув кілька разів, потім узяв дві таблетки аспірину й запив їх рештою пива.

Як же повільно спливав час, як повільно він ще плинутиме до зустрічі з Монтером і до тої хвилини, коли я нарешті дістануся з вантажем на вокзал і все ввійде в свою звичайну колію! Проте я знав, що кожна хвилина цього стомливого чекання, як кожен новий день, як усякий день, наближає мене до фатального кінця, і свідомість цього була тим тяжча, що мене дедалі дужче опановувало почуття самотності. Я почував себе самотнім навіть серед людей. В мене був зовсім інший життєвий досвід, інше сприймання світу, в якому мені досі пощастило вціліти, — таке саме світосприймання було тільки в моїх загиблих товаришів.

Багато років я боронився від самотності, шукаючи рятунку в коханні, проте завжди зазнавав поразки, як і останнього разу, хоч спочатку мені здавалося, що нове почуття, попервах таке прекрасне, витримає всі випробування; але вже через кілька місяців у нашій ідилії щось порушилось, і помалу, крок за кроком, я дав себе втягнути в одвічну гру, чи, певніше, торг двох статей, кожна з яких намагається довести свою правоту, вищість власної особи, ураженої всілякими комплексами, торг огидний, принизливий для самої суті кохання — торг дрібних гендлярів, які добре заробляють тільки раз на рік під час ярмарку, скидають один на одного провину за свої невдачі й розчарування, силкуються за всяку ціну виправдати свою нікчемність, лінощі, дріб’язковість, егоїзм та дедалі більшу ненависть до світу й до людей, і хоч підсвідомо прагнуть очиститись від бруду, що із часом осів у їхніх душах, проте, замість послухатись доводів розуму, вдаються знову ж таки до взаємних обвинувачень. Отож я дав себе втягти в цей торг і одного дня з жахом побачив, що в наші стосунки закралось почуття взаємної неприязні й злості, що з кожною хвилиною ми стаємо все більш чужими, насторожено стежимо одне за одним, підстерігаємо кожне слово, погляд, кожен необережний жест; але й тоді я не усвідомлював, що це був початок кінця нашого кохання, мені все ще здавалося, що цей перший акт драми — лише тимчасова криза, просто не витримали нерви, пошарпані страхіттями