Умберто Еко - Маятник Фуко

будь-що, а він залишиться спокійним. Коли ж приборкувач ступає в зону лева, лев ричить; тоді приборкувач піднімає нагайку, але фактично відступає крок назад (ніби щоб узяти розгін для стрибка вперед), і лев заспокоюється. Імітація революції повинна мати свої правила.

Я пішов на похід, але не приєднався до жодної з груп. Я залишався збоку, на майдані Санто-Стефано, де кружляли журналісти, редактори видавництв, мистці, що прийшли продемонструвати свою солідарність. Увесь бар Піладе.

Я опинився поруч із Бельбо. Він був з якоюсь жінкою, яку я часто бачив у барі й яку вважав його подругою (пізніше вона зникла, і тепер я знаю, чому — прочитавши одну історію у файлі про доктора Ваґнера).

«Ви теж?» запитав я.

«Що ж робити», посміхнувся він ніяково. «Треба ж рятувати душу. Crede firmiter et ресса fortiter[50]. Вам нічого не нагадує ця сцена?» Я озирнувся навколо. Був сонячний пополудень, один з тих днів, коли Мілан чудовий, — жовті фасади будинків на тлі ніжно-металевої барви неба. Поліціянти попереду нас мали на собі панцери з шоломів і пластикових щитів, що виблискували наче сталеві. Якийсь комісар у цивільному, але перепоясаний яскравою трикольоровою стрічкою, походжав уздовж шереги своїх людей. Я озирнувся на голову походу: юрма колихалася, тупцюючи на місці, люди були вишикувані в нерегулярні, зміясті ряди; людська маса, здавалося, наїжачилася кийками, прапорами, полотнищами гасел, палицями. Нетерплячі шереги час від часу починали заводити ритмоване скандування; вздовж крил гарцювали активісти з червоними хустинками на чолі, у строкатих сорочках, з прикрашеними металевими цвяхами ременями на збляклих від дощів та сонця джинсах; навіть згорнені знамена в їхніх руках, що приховували недоладну зброю, здавалися мазками фарби на палітрі; я подумав про Дюфі та про його веселощі. Дюфі засоціювався мені з Ґійомом Дюфе. Мені здавалося, що я опинився в якійсь мініатюрі; посеред невеликого натовпу обабіч шерег я розгледів декілька андрогінних жінок, які нетерпляче дожидалися обіцяного їм великого свята відваги. Але все це промайнуло в моїй голові, наче блискавиця, я відчув, що повторно переживаю якусь іншу подію, але не міг згадати, яку саме.

«Хіба це не взяття Аскалону?» запитав Бельбо.

«Клянуся святим Яковом, моїм покровителем», сказав я йому, «це справді поєдинок хрестоносців! Нема сумніву, що цього вечора дехто з цих людей потрапить до раю!»

«Авжеж», мовив Бельбо, «але як знати, з якого боку сарацини?»

«Поліція — явно тевтонська», зауважив я, «а ми могли б бути раттю Александра Невського, але я, либонь, плутаю різні тексти. Погляньте туди, на цю групу, це, мабуть, люди графа д’Артуа, вони аж трусяться від нетерплячки кинутися в бій, адже не можуть стерпіти зневаги, і вже прямують до ворожих рядів, провокуючи їх погрозливими вигуками!»

І це трапилося саме в ту хвилину. Я добре всього не пам’ятаю, похід зрушив з місця, група активістів з ланцюгами та в лижних шапках, вигукуючи агресивні гасла, розпочала натискати на шереги поліції, щоб відкрити собі дорогу на майдан Сан-Бабіла. Лев заворушився, і досить рішуче. Перша шерега поліції розсунулася і з’явилися пожежні помпи. З передових позицій демонстрантів полетіли перші більярдні кулі, перші камені, група поліціянтів рішуче виступила вперед, щосили пускаючи в хід кийки, і похід захвилювався. В цю мить десь далеко, в кінці вулиці Ляґетто, пролунав постріл. Можливо, то був лише звук тріснутої шини, а може, петарда чи навіть справжній постріл з пістолета, як попередження з боку тих груп, які за кілька років постійно застосовуватимуть Р 38.

Настала паніка. Поліція приготувала зброю, пролунав сигнал до наступу, похід розділився на войовничих, які приймали виклик до сутички, та інших, які вважали, що їх завдання виконане. Я кинувся тікати вздовж вулиці Лярґа, охоплений божевільним страхом дістати від когось удар тупим предметом. Раптом я опинився поруч з Бельбо та його приятелькою. Вони бігли досить швидко, але без паніки.

На розі вулиці Растреллі Бельбо схопив мене за руку: «Сюди, юначе», сказав він мені. Я спробував запитати, чому, адже вулиця Лярґа здавалася мені догіднішою і залюдненішою. Від лабіринту вуличок між вулицею Пекорарі та Архиєпископією мене охопила клаустрофобія. Мені здавалося, що там, куди вів мене Бельбо, буде важче злитися з оточенням у тому випадку, якщо з котрогось боку на нас налетить поліція. Він зробив мені знак мовчати, завернув за два-три роги, поступово сповільнив ходу, і, вже йдучи нормальним кроком, ми опинилися якраз позаду Міланського собору; рух тут був нормальний і сюди не долинав відгук баталії, що розгорталася менш ніж за двісті метрів. Все ще мовчки ми обійшли собор і опинилися навпроти фасаду, з боку Галереї. Бельбо купив пакетик корму і з янгольським виглядом почав годувати голубів. Ми повністю злилися з суботньою юрбою, ми з Бельбо — у піджаках та краватках, дівчина — у звичайній одежі міланських жінок: сірий светр під шию і нитка перлин, здається, штучних, а може, й ні. Бельбо представив її мені: «Це Сандра, ви знайомі?»

«З вигляду. Привіт».

«Розумієте, Казобоне», сказав мені тоді Бельбо, «ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж та перетворити його у мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи. При змозі, як це маємо на Єлисейських Полях, треба, щоб і бічні вулиці були широкі й прямі. Такої змоги не було, приміром, у випадку вуличок Латинського Кварталу, і саме тут травень ’68 знайшов своє найповніше вираження. Коли тікаєш, слід тікати вузькими вуличками. Жодні сили громадського порядку не можуть контролювати їх усі, та й поліціянти бояться заглиблюватися у них невеликими групами. Якщо й зустрінеш там одного-двох поліціянтів, то вони боятимуться тебе більше, ніж ти їх, і ніби за взаємною згодою ви щодуху кинетесь тікати в протилежних напрямках. Якщо не знаєш добре цього району, за день перед тим, як узяти участь у масовому вічі, слід провести розвідку місцевости, а тоді розташуватися на тому розі, звідки відходять малі вулички».

«Ви проходили навчання в Болівії?»

«Методи виживання можна засвоїти лише в дитинстві, хіба що в дорослому віці ви служили в ‘зелених беретах’. Я пережив погані часи, часи партизанської війни, це було в ***», і він назвав мені село на стикові провінцій Монферрато та Лянґе. «Ми евакуювалися з міста в сорок третьому, розрахунок винятково вдалий: якраз добрий час і добре місце, щоб відчути все сповна — облави, СС, стрілянину на вулицях… Пригадую, як одного