Крістін Ханна - Соловей

майже нічого, крім кавового напою з цикорію. Залишки цукру ледь укривали дно скляного контейнера, а борошно було цінніше за золото. Дякувати Богові, попри безлад, улаштований біженцями, город дав хороший урожай овочів. Вона законсервувала кожен фрукт та овоч, навіть дрібноту.

В’янн дістала шматок хліба, який от-от мав зіпсуватися.

Варене яйце і шматок тосту — не такий уже й поганий сніданок для дівчинки, хоч, звісно, могло бути й краще.

— Я хочу ще, — сказала Софі, доївши.

— Більше немає, — відповіла В’янн.

— Німці забирають усю нашу їжу, — сказала Софі, саме коли Бек, одягнений у сіро-зелену уніформу, вийшов зі своєї кімнати.

— Софі! — різко перебила В’янн.

— Так, юна леді, це правда, що ми, німецькі солдати, беремо багато їжі, яку виробляють у Франції. Але ж чоловікам, які воюють, потрібно їсти, чи не так?

— Хіба не всім потрібно їсти? — насупилася Софі.

— Так, мадемуазель. І ми, німці, не лише беремо, а й даємо щось нашим друзям. — Він засунув руку в кишеню і дістав плитку шоколаду.

— Шоколад!

— Ні, Софі, — сказала В’янн, але Бек причарував її доньку, показуючи фокус: у його вправних руках шоколадка то зникала, то знову з’являлася. Нарешті він віддав її Софі, яка, радісно пискнувши, одразу здерла з неї обгортку.

Бек підійшов до В’янн.

— Ви сьогодні… якась сумна, — тихо сказав він.

В’янн не знала, що відповісти.

Бек усміхнувся й пішов геть. Жінка почула, як його мотоцикл завівся й поїхав.

— Смачна шоколадка, — сказала Софі, облизуючи губи.

— Знаєш, було б краще з’їдати по шматочку щовечора, ніж запихати в себе все й одразу. Я вже не кажу про те, що треба ділитися з іншими.

— Тітонька Ізабель каже, що ліпше бути зухвалим, ніж покірним. Каже, що коли стрибнути зі скелі, то принаймні ти летітимеш, перш ніж упасти.

— Авжеж, це схоже на Ізабель. Ти краще спитай її, як вона зламала зап’ясток, стрибаючи з дерева, на яке взагалі не мала залазити. Усе, ходімо до школи.

Надворі, на узбіччі вкритої брудною кригою дороги вони зачекали на Рейчел із дітьми й разом рушили до школи.

— У мене скінчилася кава чотири дні тому, — сказала Рейчел. — Це на випадок, якщо тобі цікаво, чому я поводжуся, наче відьма.

— Це я останнім часом дуже нестримана, — відповіла В’янн. Вона чекала, коли подруга почне їй заперечувати, але Рейчел знала В’янн досить добре, щоб зрозуміти, коли за звичайною фразою криється щось більше. — Просто… Я постійно думаю про одну річ.

Список. Вона написала його кілька тижнів тому, але нічого не сталося. Та все ж у неї на серці було тривожно.

— Антуан? Голод? Смертельний холод? — усміхнулася Рейчел. — Яка з цих дрібничок так тебе непокоїть?

Пролунав шкільний дзвоник.

— Швидше, мамо, ми спізнюємося, — сказала Софі, схопивши її за руку й тягнучи за собою.

В’янн ішла за донькою кам’яними сходами. Вона, Софі й Сара зайшли в її клас, де вже було повно учнів.

— Ви спізнилися, мадам Моріак, — усміхнувся Жилль. — За це вас потрібно покарати.

Усі почали сміятися.

В’янн зняла пальто й повісила на гачок.

— Ти, як завжди, дуже кумедний, Жиллю. Побачимо, чи ти так само жартуватимеш після тесту з правопису.

Цього разу діти застогнали, і В’янн не могла не всміхнутися від розпачливого виразу їхніх облич. Здавалося, вони такі розчаровані. Правду кажучи, у цьому холоді й темній кімнаті, де світла було так мало, що навіть тіні не могли утворитися, складно було почуватися інакше.

— Який же холодний ранок! Може, щоб розігнати кров, пограємо у квача?

Цього разу кімнату наповнив схвальний гамір. В’янн заледве встигла схопити пальто, перш ніж юрба веселих дітлахів винесла її з класу.

Вони пробули надворі лише кілька секунд, коли В’янн почула гуркіт машин, що наближалися до школи.

Діти цього не помічали і грали далі. Здається, тепер вони звертали увагу хіба що на літаки.

В’янн пішла до рогу будівлі та зазирнула за нього.

Чорний «Мерседес-Бенц» із ревом зупинився на під’їзній алеї. Крила автомобіля були прикрашені прапорцями зі свастикою, що тріпотіли від вітру. Позаду була машина французької поліції.

— Діти, — В’янн поквапилася назад на подвір’я, — ідіть-но сюди. Станьте біля мене.

З-за рогу з’явилося двоє чоловіків. Одного з них вона бачила вперше. Це був високий елегантний і майже розпещений блондин у довгому чорному шкіряному пальті й ідеально начищених чоботях. Його піднятий комір прикрашав залізний хрест. Іншого чоловіка вона знала. Він багато років працював поліцейським у Карріву. Поль Жульєр. Антуан давно казав, що він був підступним боягузом.

— Мадам Моріак, — привітався французький полісмен, офіціозно кивнувши.

Їй не подобався його погляд. Так дивились один на одного хлопці, коли збирались знущатися над слабшою дитиною.

— Вітаю, Полю.

— Ми приїхали по декого з ваших колег. Вам немає через що хвилюватися, мадам. Вас немає в списку.

Список.

— Чого вам треба від моїх колег? — спитала вона. Її голос було заледве чути, хоч діти стояли мовчки.

— Сьогодні декого з учителів буде звільнено.

— Звільнено? Але чому?

Нацистський агент махнув своєю блідою рукою, наче відганяв муху.

— Євреям, комуністам і масонам, — посміхнувся він презирливо, — більше не можна викладати в школі та працювати на державній службі чи в органах судової влади.

— Але…

Нацист кивнув французькому полісмену, вони розвернулися й удвох рушили до школи.

— Мадам Моріак? — хтось смикнув її за рукав.

— Мамо? — схлипувала Софі. — Хіба вони можуть так вчинити?

— Звісно, можуть, —відповів Жилль. — Кляті нацистські покидьки.

В’янн мала б нагримати на нього за такі слова, але вона не могла думати про щось, окрім списку, який сама склала для Бека.

В’янн боролася зі своїм сумлінням годинами. Решту дня вона й далі викладала, хоч і не пам’ятала як. Усе, про що вона могла думати, — це погляд Рейчел, коли вона виходила зі школи разом з іншими звільненими вчителями. Нарешті опівдні, хоч у школі тепер і бракувало викладачів, В’янн попросила іншого вчителя наглянути за її класом.

Вона стояла біля міської площі.

Дорогою сюди В’янн думала, що вона скаже, але коли побачила нацистський стяг над мерією, її рішучість похитнулася. Скрізь, куди не кинь оком, були німецькі солдати. Вони ходили парами, їздили верхи на шикарних угодованих конях і сновигали вулицями в блискучих чорних «Сітроенах». На іншому боці площі нацист дмухнув у свій свисток і, погрожуючи гвинтівкою, змусив літнього чоловіка стати навколішки.

Уперед, В’янн.

Вона піднялася кам’яними сходами до зачинених дубових дверей, де молодий охоронець зупинив її, попросивши назвати мету візиту.