Крістін Ханна - Соловей

— Він надішле наші листівки? — спитала Рейчел.

— Сподіваюся.

В’янн на секунду затримала погляд на Рейчел, а тоді сказала:

— Скоро дізнаємося. — Вона повела Софі в будинок. Зайшовши всередину, жінка звеліла доньці йти нагору читати. Софі вже звикла до наказів, а тому не сперечалася. В’янн намагалася відгородити її від Бека.

Він сидів у їдальні, розклавши на столі папери. Коли вона зайшла, він підвів погляд. Крапля чорнила впала з його ручки на білий аркуш.

— Мадам. Я радий, що ви повернулися.

Жінка обережно підійшла, міцно тримаючи стос листівок. Вони були зв’язані мотузкою.

— У мене тут… кілька листівок… написаних подругами… для чоловіків… але ми не знаємо, куди їх надсилати. Я сподівалася… ви допоможете нам.

Вона нервово переступала з однієї ноги на іншу.

— Звісно, мадам. Я з радістю зроблю вам цю послугу. Хоч це займе досить багато часу. — Він ввічливо встав. — Так сталося, що зараз я складаю список для свого керівництва. Вони хочуть знати імена деяких учителів вашої школи.

— О, — вигукнула вона, не знаючи, навіщо він їй це каже. Він ніколи не говорив про свою роботу. Вони взагалі мало розмовляли.

— Євреї. Комуністи. Гомосексуалісти. Масони. Свідки Єгови. Ви знаєте таких людей?

— Як ви знаєте, капітане, я католичка. Ми не говоримо про таке в школі. Я взагалі заледве знаю, хто такі гомосексуалісти й масони.

— Але ви знаєте інших.

— Я не розумію…

— Я не чітко висловився. Вибачте. Я був би дуже вам вдячний, якби ви назвали мені імена вчителів-євреїв і комуністів.

— Навіщо вам їхні імена?

— Це формальності. Ви ж знаєте нас, німців: ми любимо складати списки. — Він усміхнувся й дістав для неї стілець.

В’янн подивилася на чистий аркуш на столі, а тоді на листівки у своїй руці. Якщо Антуан отримає звістку, то, можливо, відповість. Може, вона дізнається, чи він живий.

— Це не таємна інформація, капітане. Будь-хто може назвати вам ці імена.

Він підсунувся ближче.

— Доклавши певних зусиль, мадам, я міг би дізнатися адресу вашого чоловіка й відправити йому посилку. Це було б красно?

— «Красно» — неправильне слово, капітане. Ви хотіли спитати, чи було б це добре.

Вона тягнула час. Та найгірше, що вона була впевненою, що він про це знає.

— Я дуже вдячний, що ви навчаєте мене вашої прекрасної мови. Я перепрошую. — Він простягнув їй ручку. — Не хвилюйтеся, мадам, це прості формальності.

В’янн хотіла сказати, що нічого не писатиме, але який у цьому сенс? Він із легкістю міг би дізнатися потрібні імена в місті. До того ж Бек за таку непокору міг викинути її з власного будинку. І що тоді?

Вона сіла й почала писати імена. Нарешті вона закінчила, піднявши ручку над аркушем.

— Готово, — сказала вона.

— Ви забули про вашу подругу.

— Невже?

— Так, потрібні всі імена.

Вона нервово кусала губи й дивилася на список. Раптом жінка усвідомила, що вчинила неправильно. Та, зрештою, який вона мала вибір? Він став господарем у її будинку. Що було б, якби вона не скорилася? Відчуваючи, як біль зводить її шлунок, вона повільно записала останнє ім’я.

Рейчел де Шамплейн.

Розділ 12

Напрочуд холодного ранку наприкінці листопада В’янн прокинулася зі сльозами на щоках. Їй знову снився Антуан.

Зітхнувши, вона обережно встала з ліжка, намагаючись не розбудити Софі. В’янн спала в одязі. На ній був вовняний халат, светр з довгими рукавами, вовняні панчохи, фланелеві штани (вона підігнала Антуанові під свій розмір), в’язана шапка та рукавички. Жінка одягла зверху ще й кардиган, але їй усе одно було холодно.

Вона залізла рукою під матрац і дістала шкіряний гаманець, який їй дав Антуан. Там лишалося зовсім небагато грошей. Скоро їм доведеться жити лише на її зарплатню вчительки.

В’янн поклала гроші на місце (коли прийшли холоди, їх перераховування стало для неї одержимістю) і пішла вниз.

Тепер їм бракувало всього. Уночі труби замерзали, тож до полудня води не було. Щоб можна було вмитися, В’янн залишала повні відра біля плити й каміна. Газу й електрики бракувало, як і грошей, щоб за них платити. Вогонь на плиті був такий слабкий, що ледве можна було скип’ятити воду. Вони рідко вмикали світло.

Жінка розпалила камін, загорнулася в пухову ковдру і сіла на диван. Поруч лежала купа пряжі, яку вона одержала, розпустивши старий светр. Вона плела шарф для Софі на Різдво. Ці вранішні години — єдиний вільний час, який вона мала.

Залишившись наодинці скрипіння зі скрипучим будинку будинком, вона зосередилася на блідо-блакитній пряжі й на тому, як спиці входять у м’яке в’язання, створюючи те, чого раніше не існувало. Цей колись такий буденний ранковий ритуал заспокоював В’янн. Іноді вона згадувала, як її мама сиділа поруч і навчала: «Один сюди, два сюди, правильно… чудово…»

Або Антуана, який спускався сходами в шкарпетках і, усміхаючись, питав, що вона робить…

Антуан.

Парадні двері повільно відчинилися, впустивши всередину потік холодного повітря. Зайшла Ізабель. На ній була стара вовняна куртка Антуана, високі черевики й зав’язаний навколо голови та шиї шарф, який ховав усе, крім очей. Вона побачила В’янн і різко зупинилася.

— О, ти вже прокинулась. — Дівчина зняла шарф і повісила куртку на гачок. Без сумніву, на її обличчі можна було прочитати почуття провини. — Я перевіряла, як там кури.

В’янн перестала в’язати.

— Ти могла б і сказати мені, хто він. Хлопець, з яким ти потай зустрічаєшся.

— Хто зустрічатиметься з хлопцем у такий мороз? — Ізабель підійшла до В’янн і потягла її до вогню.

Від тепла В’янн здригнулася. До цієї миті вона не усвідомлювала, як їй холодно.

— Ти, — сказала вона і, як не дивно, усміхнулася. — Ти цілком могла б тікати в холод, щоб побачитися з хлопцем.

— Це мав би бути просто неймовірний хлопець. Може, Кларк Ґейбл.

У кімнату забігла Софі і притулилася до В’янн.

— Це так приємно, — сказала вона, простягаючи до матері свої рученята.

На якусь чудову мить В’янн забула всі турботи, а тоді знову заговорила Ізабель:

— Ну, я вже краще піду. Хочу бути першою в черзі до м’ясника.

— Спершу ти маєш щось з`їсти, — нарешті відповіла В’янн.

— Віддай мою порцію Софі, — сказала Ізабель, знову вдягаючи куртку й зав’язуючи шарф.

В’янн провела сестру до дверей, спостерігаючи, як та зникає в темряві. Потім жінка повернулася в кухню і, запаливши лампу, пішла в комору. Два роки тому тут було повно копченої шинки, банок із качиним жиром і сосисок, пляшок із шампанським оцтом, бляшанок із сардинами й банок із джемом.

А тепер тут не лишилося