Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Цікаво. Розкажіть.

— Що розказувати? Не знає чоловік, де знайде, а де втратить… Може, вип'єте з дороги компоту з грушок і винограду? — жінка дивилася такими зичливими очима, що відмовитися було неможливо.

— Тільки без цукру.

Напій трішки зняв його напругу. Але що далі питати, він не знав. З кухні вона принесла коржики, притрушені цукровою пудрою. І знову примостилася на кушетці, погладжуючи руки. Він хрумав коржик і запивав компотом, боячись підвести на неї очі. В якусь мить здалося йому, що бачив себе збоку: прийшлий чоловік відсторонено сидить у чужому домі, відсторонено потягує кислуватий компот і мовчить. І не знає, що він хоче почути чи побачити. І що далі робитиме. З такою невпевненістю дивишся на свою стару фотографію чи на близьку людину, яку давно не бачив. Крихти сипалися на коліна, він збирав їх і підносив до рота.

— Може, скинете плащ? — запитала господиня.

Сама підвелася, допомогла зняти плащ і поклала його збоку на кушетку. Простягла рушничок, щоб стер цукор з пальців. І всміхнулася підбадьорливо. Йому здалося, що якби вона зараз запропонувала йому роззутися і прилягти трішки подрімати, він би не перечив. Через пучки пальців, через кінчики волосся, через очі й дихання виходила з нього, покидала його напруга, жорстка сила, яку весь час він тримав у кулаці.

— Що розказувати? — якось аж співучо повторила жінка. — Сім років мак не родив — і голоду не було. А ми того не трималися. Бо так кортіло, щоб і тобі велося в нитку… Я четверо дітей коло няня на ноги поставила. Без мамки. А пак своїх почала плекати. У цій хижці, з глиняною підлогою. Ми в одній кімнаті, а свекор із свекрухою в другій…

Батько чоловіка мав тут шмат землі, двадцять на п'ятсот метрів. Садовину і виноград возами возили, до Львова провадили. Прийшла постанова — усе відрізали, роздали на ділянки і дачі. Для молодої сім'ї клаптика не вистачило. Доля якось їх оминала з самої молодості. Маруся на хлібокомбінаті вагонетки вантажила, руки досі ночами горять. Василь розвозив балони з газом, поки один не вибухнув. Так і не вернули йому права, контуженому. Пішов чорноробом. Змагалися на власну хижку. Та тих грошей стягалося хіба на колибу.

А жила в родині легенда. Буцімто ще за чехів за монастирем золото шукали, копали берег, в коритах промивали рінь. Дідо помагав шукачам. Потім геологи з Праги приїхали, бурили землю. Казали дідові, що обов'язково повернуться сюди на розробки, щоб він ті свердловини пильнував. Та війна все скаламутила. А визволителі вдосталь мали золота на другому кінці країни. Що з цими крихтами марудитись? Фіглі поза фіглі, прийшло Баникам (за прізвищем чоловіка) на гадку пошукати свій клондайк, бо тут руками заробити не вдавалося.

В Якутії племінник працював головним лікарем із дипломом медбрата. Покликав: приїжджайте, якути робити не люблять, за три роки машину заробите. Приїхали, три дні в готелі жили. Скінчилися гроші — продавали привезений часник. За півкілограма день жити можна. Місцева валюта. З півроку крутилися на прихваті, то одне, то друге. Новачків кадровики пропускали через густе сито. Золото ж!

Потім Баників скерували на копальню «Пелікан». Копальні розподілялися на артілі, об'єднувалися в комбінат. Ціла Якутія — гігантський золото- й алмазодобувний комбінат. Гадали, що потрапили на чужину, а тут скрізь українська й закарпатська бесіда. Добрі вісімдесят відсотків — українці, решта молдавани, прибалти, росіяни. Якути — здебільшого начальнички, комірники, прибиральники. Та й спирт їм працювати заважав. Українці ж гарували, як звірі. Через це партнери їх і недолюблювали.

День і ніч рипіли драги, добувалося золото. Працювали за себе й «за того парня». Бригади ущільнювалися, освоювалися суміжні професії. Вихідний — лише неділя. Протягом зміни робітник намивав добрих півкілограма золота. Але щоб добути один грам, доводилося перелопатити три тонни породи. Василь працював у фельдохороні, Маруся — приймальницею. Скільки самородків пройшло через її руки — «ензушок», дрібних, як воші, і завбільшки з яйце.

Як мозолили, так і заробляли, — багато. Будь-яке авто можна було взяти в кредит, та кожен рублик тиснули, відносили до ощадкаси. Усе на будинок в Мукачеві. Українці й на вічній мерзлоті залишалися землеробами — на 50-градусній спеці і 70-градусному морозі. В дощатих лотках над землею вирощували добірну картоплю, в теплицях — огірки, помідори, капусту, цибулю, редис. Це обмінювалося на апельсини, корейські яблука, марокканський виноград, кубинський ром, балики. Ікру носили відерцями. Чого тільки душі не забаглося — все там було в крамницях. Постачали золотий край по-золотому, щоб люди трималися роботи й не крали. Спробуєш заховати крихту золота — 10-І5 років в'язниці. Подруга лише хотіла показати злиток доньці з вікна — дістала п'ять років. Золото призначалося не людям, а імперії, що потребувала гігантського валютного запасу.

Але в житті так: як іде вгору, так піде і згори. Дала та імперія тріщину. Процес, як казав один відомий політик, пішов. Люди заговорили про свої вітчизни, нишком стали збиратися. Баники теж. Аж раптом розпорядження: Україні, Прибалтиці, Молдові, Білорусі грошей не давати. За один день можна було посивіти. На чоловіковій ощадкнижці лежало 164 тисячі рублів, на її — 159 тисяч. Це повний двір автомобілів. І — не давати!

Контора сипалася на очах. Ледве видерли відпускні. Мовляв, відпочинуть удома, перечекають поки все вляжеться… А процес не просто йшов, а мчався з прискоренням і пересіював усе на шляху, як драги. Росія стала чужою країною. Діти, що навчалися в технікумі, там залишилися. А їх ніхто не тримав. Через чотири роки перед ними письмово вибачилися, пояснили, що комбінат приватизовано, а нові господарі-акціонери єдине, що можуть зробити для ветеранів-передовиків, це виділити їм по 25 акцій. Українців, мовляв, уже не треба, роботи ведуть переважно японці. Їм це якось зручніше.

Коротше кажучи, як у тій пісні співається, тільки навиворіт: хто був ніким, той став ні з чим.

— Так ми шилом меду вхопили. З чим пішли, з тим прийшли, — м'яко всміхається Маруся. — Що тут голову попелом посипати? Знайшов — не радуйся, а загубив — не реви. На журу немає часу. Город, кози, кури… Картоплю з невісткою садимо у селі. Пенсію беремо. Хоч і мінімальна, та все ж гроші. Це наш золотий запас. Заслужили. Купили собі холодильник недавно в кредит. Доки тепло, миємось у казані під шопою, бо ванни немає. Веранду якось залатали, не тече на голову. З весни збираємося стіни побілити. Коби здоров'я… Може, пане, молочка вам козячого налити?