Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Ні, дякую.

— А нас воно держить. І мені на легені помічне, і чоловіка кріпить. Йому в голові весь час крутиться. Довго на ногах стояти не годен, посижкує з козами. А коли така погода, як зараз, то зовсім глухне.

— Я говорив до нього, то чув.

— По губах здогадується.

— У вас, крім дітей, ще якісь родичі є?

— Родина в нас нівроку. Нянько в селі живе. Невістка при ньому, разом і газдують. Слабушковатий уже, нога в коліні не згинається, але ще сторожить у винниці. Там, у селі, і брат Петро. На крані робив, а як жона вмерла, відтоді він з дітьми. Вона стекла кров'ю при родах, як наша мамка. Біда не сама ходить, а з дітками. Петро столики й табурети робить, з того й живуть. Ще маю брата монаха, в нашому монастирі служить. Кожної неділі видимося на службі. Одного брата дерево сокрушило в Комії. Ще один осів у Литві. Як поїхав туди дітваком за шифером, так і приженився там. Відрізаний кусень. А Павлик — художник. У Мукачеві біля замку живе. По світу їздить, малює. Ану, гляньте, як він нянька намалював. Як живий…

Маруся повела його до кімнати. У напівсутіні на стіні білів квадрат картини. Дід у білій сорочці, з білим йоржиком волосся сидів босоніж за грубим дерев'яним столом. Під лавицею походжали білі кури, а на столі біліли аркуші паперу.

— Що він пише? — здавлено запитав гість.

— Нянька попросили написати книгу про село. Бо він знає хмару всяких легенд і казок. Послухати мого нянька — то щось. Таких мудряків мало.

Він пильно вдивлявся в портрет. А жінка збоку уважно дивилася на нього.

— Я теж на нянька схожа. А хлопці наші в мамку пішли. Ану лишень хвилинку…

Вона дістала з шафи синій альбомчик, погортала і показала на стару світлину. Він глянув — і упізнав себе. Молоденький сержант дивився на нього його ж очима. Усміхався його ж губами, тільки без рубця.

— Коли ви зайшли, я аж здригнулася, — збуджено провадила жінка. — Ну, гадаю, чисто наш Миколка. Той, що монах…

Він хотів посміхнутись, але губи не подавалися. Неначе були не його, а пришиті, чужі… Віддав альбом і повернувся в сіни.

— На вибори підете, Маріє Михайлівно? — сухо запитав.

— Аякже, — пожвавилась жінка. — Ми все голосуємо зі старим. Недалеко тут, у школі.

Він розуміюче кивнув і рушив до виходу. Жінка проводжала його на вулицю. Старий стояв біля лавиці і запитально дивився на них великими сумними очима. Кози теж стояли, нашорошивши вуха.

— Пане, за кого ж нам голосувати? — сором'язливо запитала жінка, потираючи руки.

— За себе, — сказав він і пішов навпростець по столоченій козами траві.

Харизма осінньої хризантеми

До ночі він вештався берегом ріки. Хотів сповна надихатися днем, урівноважити розхристані думки, повернути собі знову звичний холодний спокій. Та марно. Повертатися в готель не хотілося…

В монастирі знову дзвонили, провіщаючи для когось нічні чування.

Латориця зносила вниз срібні габи дзвону, які, здавалося, коливали голівки хризантем біля прикутого до бетонної плити якоря, знайденого колись у намулі ріки. Мабуть, ще за чехів, коли ті шукали золото. Всі барви осені були емальовані в суцвіття цих пізніх квітів. Соковиті, тверді, аж рипучі, і вже прихоплені на кінчиках пелюстків нічною студінню. Щось радісне і водночас сумне випромінювали вони. Ці квіти, цей останній подарунок осені…

Корчма поряд називалася «Біля якоря». «Може, й мені тут кинути свій?» — запитав сам себе і увійшов у теплий пахучий зуск хмільної людської втіхи.

— Що вам налити? — одразу ж звернувся до нього червонолиций хлоп із-за шинквасу.

— Хеннесі. Розливу вісімдесятого року.

— З вісімдесятого тут тільки я, — щербато вишкірився той.

— Тоді чому ставиш дурні запитання? Наливай те, що іншим.

Бармен націдив йому стограмовий келишок горілки і окремо хлюпнув лимонаду. Він підійшов до темної знадвору вітрини і кивнув власному відображенню: «Ну, будь, Іване-Жане-Лисе-Олександре… Чи як там ще тебе. Будемо вважати, що день народження вдався. Хоча й без подарунків». Трьома ковтками вихилив чарку і повернувся в ніч.

Біля якоря він нахилився і зірвав найкрупнішу хризантему, намагаючись не дихати на неї алкоголем. І подався шукати потрібний будинок.

На четвертому поверсі він вибрав затоновані під горіх двері без номера і легенько постукав. Якби його запитали, яким чином він обрав у темному казенному під'їзді саме цю квартиру, він зізнався б, що не знає. І то була правда. Він цього не знав. Зате знали ніздрі, що, сторожко тремтячи, всотували через стіни складні чужі запахи, фільтруючи і вибираючи єдино потрібний.

— Хто? — запитали за дверима.

— Пан ніхто.

Ключ повернувся, і двері прочинилися на ланцюжку.

— Пан ніхто, який про всіх все знає, — сказала дівчина, тамуючи позіхання. Не видно було, щоб вона надто здивувалася. — Що трапилося?

— Трагедія. Я з'їв чарівне яблуко і став самотнім у цьому місті.

— Тоді поплачте і, може, сльози розтоплять крижинки у ваших очах.

— Трагедія номер два: я не вмію плакати.

— Це не найгірший діагноз, — сказала дівчина, впускаючи його до квартири. — До речі, в мене теж невтішна новина. Ваш букет на балконі склювали пташки.

— Я це підозрював. Ось вам заміна, — витягнув з-під поли хризантему. Знайшов її руку і поклав квітку на долоню.

В приміщенні було темно. Вона не понюхала квітку, як це роблять усі, а притулила її до голих грудей. І мрійно промовила:

— Харизма осінньої хризантеми.

— Харизма… Я чув це слово, та не знаю, що воно означає.

— Воно означає, що біля когось ти почуваєшся по-особливому. Насолоджуєшся його присутністю, дихаєш ним. Хочеться підкорятися йому.

Він намацав вимикач — і кімнату залило світло. Вона стояла босоніж у прозорих шовкових трусиках і жакеті на голе тіло. В тому ж жакеті він її бачив у сиротинці.

Він дивився на неї. Вона на нього.

— Гарна комбінація, — зронив нарешті. — Вам бракує тільки лілових туфельок.

Вона мовчки ступила вперед, проминула його і пішла в коридор. Через непритулені двері він бачив як вона, не нахиляючись, всуває ступню в лілову туфельку. За хвилину повернулася і знову стала посеред кімнати. І дивилася на нього не кліпаючи.

Тримаючи її за стан, він сповз навколішки, ліг на килим. Підібгав під себе ноги, як дитина, і притулився щокою до її кісточки. Ногою вона відчувала, як б'ється живинка на його скроні. За мить вона теж опустилася на коліна, відгорнула жакет і лягла на нього.

— Туфлі залиш, — почула благальний голос водночас із звуком роздертого шовку.

Скрипнула підлога, підбори зацокали об паркет. Він обхопив