Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Я мріяла про сина. Бог дав мені доньку, а потім забрав її. Я заздрю вашій матері, що має такого сина. Ліза».

Він відкрутив заткальце пляшки і булькнув з неї у своє горнятко. Очі затягло вологою паволокою. Він подумав, що тепер у нього очі — як у тієї лисиці, яка мовчазним поглядом просилася на волю. Але ж він на волі…

— Дядьку Сашо, — подав голос Коля. — Вам щось упало в око. Треба послинити ріжок хустки і протерти. Хочете, я зроблю?

— Не треба. Тебе чекає столяр. А ввечері, напевно, поїдеш за тортом.

— У вас день народження, дядьку Сашо?

— Щось таке, — розсіяно кинув він.

З монастиря над плесом Латориці котився бадьорий дзвін, що кликав на обідню. За ці дні він навчився на відстані розрізняти їх — монастирський і бундючне бомкання курантів ратуші. Після збирання яблук він уже двічі бродив під білими стінами монастиря. Двічі підходив до брами і, наче якийсь поганин чи невпокаяний грішник, вертався назад. Під розлогою липою ченця не було. В ранніх сутінках він дивився на освітлені вікна, намагаючись угадати його келію, обстановку в ній. А про нього не знав що й думати.

— Алло. Тітка Марта?

— Овва, я вже не пані… А ви — той пан, що моїм тортом гостить цілий світ?..

— Він того вартий, ваш торт. Хочу замовити ще якийсь.

— Із чим би ви хотіли цього разу?

— З сиром.

— З сиром тістечок багато. Я б вам порадила «Гаратанець».

— Вам я цілком довіряю.

— Ні-ні, зробимо, як минулого разу. Донька вам пошле знімки, а очі виберуть самі.

— Добре, тітко Марто. Єлизавета Петрівна передає вам вітання. Казала, що ви бачилися з Мішиною донькою.

— Ай, з Марусею. Нещастя на жону. На бідного ще й хворота ліпиться. Не дурний сказав: біда біду родить.

— То вона в Мукачеві?

— А де ще? Як вернулися з Росії, купили хижку біля річки. Стареньку, веранда ще з дерева тесана. Та вони там у скверику день при дні кози пасуть. Чи старий, чи вона, коли не слаба…

— Якось провідаю.

— Зайдіть, зайдіть. Бо в нещасті ні брата ні свата… Що вас ще хочу запитати: якщо виберете «Гаратанець», то з яким джемом — сливовим чи агрусовим?

— А можна і той, і той? Чи це буде засолодко?

— Не буде. Сироту ягодою не лякають…

Гаратанець . Тісто: 3 склянки борошна, 250 г маргарину, 1/2 склянки цукру-пудри, 4 жовтки, 2 ст. ложки какао, 2 ч. ложки порошку для печива, пачка ванільного цукру.

Сирна маса: 1/2 кг сиру, 4 яйця, 125 г масла, 1/2 склянки цукру.

Білкова маса: 4 білки, 3/4 склянки цукру-пудри.

Для змащування: 1 склянка джему (агрусового, сливового).

Борошно пересіваємо з порошком для печива, натираємо до нього на грубій тертці маргарин, додаємо жовтки, розтерті з цукром, і все разом січемо ножем. Швидко замішуємо тісто руками й ділимо його на дві частини. До однієї частини додаємо какао. Після цього ставимо обидві частини тіста на кілька годин у холодильник.

Сирну масу готуємо так: сир перемелюємо через м'ясорубку, відділяємо жовтки від білків. У макітрі розтираємо масло, цукор та жовтки. Коли маса буде вже добре розтерта, порціями додаємо сир і далі розтираємо. Білки (трішки посолити) збиваємо на густу піну, додаємо до сирної маси і лопаткою легенько круговим рухом все вимішуємо.

У бритванку, вистелену промащеним папером, викладаємо розкачане біле тісто, при цьому формуючи невисокі бережки. Змащуємо невеликою кількістю джему, зверху викладаємо сирну масу і покриваємо білковою піною. Згори натираємо на грубій тертці тісто з какао і випікаємо в нагрітій до 200 градусів духовці протягом 50–60 хвилин. Щоб гарячий пиріг добре різався, ніж потрібно вмочити в гарячу воду або розігріти над вогнем.

Останнє зауваження зацікавило його найбільше. Цього він і справді не знав.

Той, хто творив світ, робив це з веселою мудрістю. Куди б ти не ходив і скільки б не ходив, проте завжди повертаєшся.

Бо світ круглий і наші дороги — це кола. Рано чи пізно це розуміє кожен. Але навколо чого ми кружляємо? — ось головне питання.

Отже, старий у линялому піджаку, який першим у цьому місті привітався з ним, — її чоловік. Він сидів на почорнілій від дощів лавиці, схрестивши руки на грудях. Двоє кіз паслися біля встромленого в землю кілка.

— Як мені знайти Марусю?

Старий здригнувся, перервавши дрімоту. Мовчки підняв свою паличку і показав на паркан з іржавого дроту. Хвіртка рипнула так само іржаво. Рудуватий песик мовчки зустрів гостя, наче признав за свого. Він ступив камінними східцями на дерев'яний ганок, під яким сушилася цибуля. На прочинених дверях висіла підкова. Всередині муркотіло радіо. Він чомусь зрадів, що не доведеться натискати на клямку.

— Це ти, Василю? — запитали з кімнати.

— Ні, я хотів поговорити…

Жінка була в спортивних штанях і вовняному светрі. Такому ж перістому, як і її волосся. Вона глянула на нього з легким замішанням, примружуючи м'які, сумирні очі.

— Ви з кредитної спілки? Ми вже виплатили за холодильник.

— Я на вибори записую. Хто у вас голосує?

— Тільки ми з дідом. Діти в Росії живуть.

— Добре. Тоді я запишу ваші дані.

Жінка підсунула йому стілець, а сама сіла на кушетку, склавши на колінах вузлуваті подагричні руки.

— Давно тут живете? — запитав, оглянувши бідненько опоряджені сіни.

На блідому, нездоровому лиці жінки виступив ледь помітний рум'янець.

— Як вам сказати? Живу тут, відколи віддалася сюди. Сама ж я із села. З Кленового. Але жили ми тут не