Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Сама — і крапка! Аби не відволікатися на розмови, на якісь спільні клопоти, на все, що могло б роззосередити її, зробити зустріч банальною.

Звісно, Джош хоче допомогти, але в цьому випадку лише виб’є її з колії. Він це зрозумів і взяв лише один квиток на Нью-Йорк.

Щойно відлунали тривалі оплески, вона метнулася до виходу, пробилася крізь майже смертоносну ущелину між Сциллою і Харибдою, котру утворила людська юрма обабіч червоної доріжки, і приготувалася чекати.

Її жбурляло з боку в бік разом із натовпом, що тягнув руки то до одного, то до іншого кумира. Здавалося, вона лежить на кам’янистому березі океану і її розгойдують хвилі п’ятибального шторму, здираючи шкуру з ребер.

І вона так само, як інші, підкорюючись загальному ритму хвиль, підстрибувала, неслася вперед, відкочувалася назад і знову, підхоплена натиском тих, хто стояв позаду, обдирала нігті об бильця турнікету.

Потім увесь цей шторм раптом вщух.

У вухах запищало, як при різкому зниженні тиску.

У полі зору виникла жінка в чорній сукні і тремтливому ореолі від софітів.

А потім ореол видовжився, утворюючи довгий світловий тунель.

В кінці його, мов на світлині чи полотні, вона побачила те, що колись закарбувалося в дитячій пам’яті:

Червона дерев’яна підлога, пофарбована і блискуча, мов крига, жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни, в широкому промені призахідного сонця танцюють золоті балерини. А супроти світла постає розмитий сріблястий контур видовженого тіла.

Він несе спокій, а разом із ним — тепло невидимого пір’я, що сиплеться згори…

Це була вона.

Та, з якою вела нескінченні розмови після того, як змогла тверезо міркувати і дивуватися відчайдушності, з якою порушила плин життя.

Певно, Мелі Страйзен все ж таки була права: вона вихована в теплі і перший же вітерець збив її з ніг, поніс куди подалі «від вирішення проблеми шляхом нормальної людської розмови». Але хіба тоді вона могла говорити чи міркувати «по-людськи»?!

Тепер — зможе…

Вона жадібно вдивлялася в обличчя жінки на сходах.

Тепер вона була поруч — тут, за кілька метрів. Не уявна, а цілком реальна.

Власне, в уяві їх було дві. Та, котру вона пам’ятала з дитинства і юності: струнка, різка, дивно-мовчазна, з довгим гарним волоссям зібраним в лискучий жмуток або розпущеним по плечах, мов віяло — і та, якою вона могла стати після цих років.

Можливо, повніша, можливо — зі срібними нитками в зачісці.

Втомлена.

Розчарована.

В окулярах?

Така, якою може бути жінка в своєму віці на батьківщині.

Її тішило, коли набагато старші за неї американки — і не тільки американки, а всі інші випадкові чи не випадкові тутешні знайомі, виглядали дівчиськами. Вони могли собі таке дозволити! А вона?

Тепер вона з захватом впізнавала знайомі риси в коротко підстриженій, худорлявій і стрункій жінці в простій, але елегантній, сукні.

Подолавши слабкість, задихаючись, відчайдушно працюючи ліктями, пробилася наперед.

Хотіла гукнути — і завмерла. І знову заслабла, почувши осоружний писк у вухах.

І так само помчалася тунелем років — навпрямки до черева зачарованої шафи, вихід з якої знайшовся аж тут, в Америці…

На якусь мить здалося, що чоловік глянув просто на неї.

З останніх сил запрацювавши ліктями, вона почала виборсуватися з натовпу, мов комаха з меду.

Негайно тікати!

Зникнути.

Нічого не порушити в цьому тандемі!

Адже вони йшли разом — щасливі й усміхнені.

У спалахах фотокамер, в ореолі щастя.

Все було так, як мало бути від самого початку! Якби тоді — давно-давно — вона випадково не виникла на їхньому шляху.

Нерозумна і засліплена…

Тоді вона була винна перед ними. Не вистачало стати винною і зараз!

Долаючи перший кордон глядачів, вона озирнулась. Не могла не озирнутися!

Він щось прошепотів їй на вухо, вона посміхнулась…

Пригнувши голову, Ліка пірнула в натовп якнайглибше.

А випірнула на протилежному боці вулиці — в тиші і темряві.

Мов викинута на берег риба.

* * *

…Перші кілька років, поки вони активно мандрували — «для зміни вражень», як порадила психолог — вона ще малювала. Роздаровувала картини з краєвидами в готелях аби не тягати за собою.

Потім «зміна вражень» перетворилась на суцільний калейдоскоп намальованих краєвидів, в яких не було жодної зачіпки для душі.

І вони повернулися до Сан-Дієго.

Тут, на віллі з садом і видом на океан, вона знайшла спокій у заколисуючому ритмі океанських хвиль.

Джошуа влаштував їй майстерню — простору, з різними мольбертами, тюбиками фарби, полотнами, всю залиту світлом — таку, про яку вона завжди мріяла і якої ніколи не мала. Але зайшовши туди кілька разів, вона безтямно вичавила кілька тюбиків фарби, так і не торкнувшись пензлем жодного полотна.

На диво, це не стало приводом для розладу, чого так боявся Джошуа Маклейн.

Навпаки. Вона відчула звільнення.

Виявилося, що і зміна вражень їй не була аж так потрібна. Її цілком влаштовувало життя за рясним живоплотом будинку, в тиші саду, де вона могла копирсатися зранку до вечора, поки Джош був на роботі або у відрядженнях.

Як рослина, викопана і пересаджена на новий ґрунт, вона намагалася прижитися, щоби не завдавати клопоту тому, хто так зворушливо піклувався про неї.

Чи пустила та рослина корінці — лишалося таємницею, адже задля того, щоби дізнатися, треба було знову висмикнути її з землі. А от що дійсно можна було помітити на поверхні — так це «вусики», котрі вона випустила, мов дикий виноград.

Втрачений щодо фарб зір ніби помінявся на ці «вусики-антени», котрими вона обмацувала довколишній світ. І, мов той дикий виноград, пробивалася до світла і тепла.

І була вдячна, що в її новому існуванні так багато того й того.

Спочатку Джош старанно намагався, за його ж словами, «вкрутити її в соціум».

Радів, коли на «барбекю», котре час від часу влаштовував на подвір’ї, вона розмовляла з гостями, радо бігала з кухні на галявину, розносячи напої, сміялася і підтримувала приязне знайомство з котроюсь із присутніх жінок, стрибала разом з усіма в басейн і, обнімаючи чоловіка за талію, махала рукою вслід авто, котрі роз’їжджалися увечері від їхнього гостинного подвір’я.

Все виглядало, як годиться.

Приємне спілкування ніколи не продовжувалося за межами помешкання. Бувало, зустрівшись з цими ж милими людьми в крамниці вілліджу або на іншій вечірці, вона ставила Джоша в ніякове становище, адже знайомилася з ними, мов уперше.

Вибачалася, піджартовувала над своєю забудькуватістю, знову гарно і невимушено підтримувала розмову і… викреслювала все це з пам’яті до наступного разу.

Коли згасала ця декорація