Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

його хазяїн вирішив погратися зі мною в «переодяганку».

Я задовольнив лише першу частину його цікавості, присвятивши решту нічного часу розповідям про мою країну.

Сподіваюсь, садівник Пол отримав вдосталь цікавої інформації, щоби перетравлювати її наступні кілька тижнів.

…З відділку вийшли разом.

Як і обіцяв, я взяв провину за нічну сутичку на себе.

Мігель поручився за мене, запросив сержанта з усією родиною на безкоштовний перегляд нашого фільму.

Дезмонд потицяв йому в обличчя кількома вирізками з газет, де красувалися наші переможні пики.

Ліза чемно вибачилася за мою поведінку, котра притаманна «творчим людям».

А я присягнувся чудовому сержанту ніколи не змішувати віскі з портвейном.

Що таке «змішувати віскі з портвейном» той не зрозумів, але розчулився, дізнавшись, що перед ним «підкорювачі Голлівуду».

Попросив Деза посприяти в отриманні автографа Пітера Редкліфа для своєї доньки і, виписавши символічний штраф, провів нас аж до виходу.

Все склалося якнайкраще.

У ресторані добросердого Мігеля на нас чекав чудовий сніданок з новим фаршированим каплуном, на який ми запросили і постраждалого Пола.

Сонце світило.

Тихий океан здіймав і закручував свої білі гребені, схожі на рурочки «айс-кріма», що продавці-китайці нашкрябували теплими лопаточками у вафельні стаканчики щасливих відпочивальників.

На обрії вистрибували з води дельфіни.

У звивинах хвиль вибрикували серфінгісти.

Ліза була в новому білому сарафані…

Дез ніс її кошик…

Мігель голосно вітався чи не з кожним перехожим…

У мене перестало нити зап’ястя і пожовтів синець під лівим оком…

Сержант Маркус Дрейк стояв на порозі відділка, мріючи про автограф Гарі Поттера.

Все склалося якнайкраще.

Крім одного: ми не знайшли те, заради чого приїхали…

МІСІС МАКЛЕЙН

Нью-Йорк, 2013

Вечір у Нью-Йорку після закінчення фестивалю Трайбека видався дощовим, як і два попередніх. Ресторанчик на першому поверсі готелю «Джонсон» був ущерть забитий народом.

Але столик, котрий замовив Збишек ще вчора, стояв посеред галасливого океану, немов острів, недосяжний для тих випадкових гостей, хто забігав рятуватися від дощу.

Збишека Залеські тут поважали.

Він зосереджено витягнув серветку з позолоченого колечка, розправив її на колінах і стривожено поглянув на супутницю:

— Ти куди? Зараз принесуть їжу.

— Мені треба подзвонити.

— Дзвони тут, — ревниво гмукнув Збишек.

Але вона підвелася і пішла до виходу.

Він з тривогою дивився услід.

Кожна хвилина, проведена з нею, здавалася йому безцінною. Тепер цих хвилин поменшає.

Вулиця дихала свіжістю омитого асфальту.

Від розпливчастих відбитків світла, що, мов екзотичні рибини, плавали в калюжах, здіймалася кольорова пара. Щільний ряд автомобілів, припаркованих перед рестораном, шкірився в широких усмішках.

Швейцар з подивом глянув на жінку, яка примостилася на спині кам’яного лева під навісом ресторану і почала натискати кнопки мобільного.

Навіть спробував дослухатися до розмови.

— Джоше, це я…

— Дякувати Богу! Я вже почав хвилюватися. Фестиваль закінчився?

— Так…

— Ти її бачила?

— Так…

— Підійшла?

— Ні…

— Чому? Певно, мені варто було приїхати з тобою!

— Не варто. Я все вирішила сама.

— Що саме? Не розумію. Ти з нею говорила?

— Ні.

— Але ж ти кажеш, що її бачила!

— Бачила…

— Чому ж не підійшла?

Мовчання.

— Ти зараз де?

— В готелі. Лягаю спати.

— А що це шумить?

— Я відчинила вікно. Тут спекотно.

— Навіщо ти відчинила вікно?!

— Джоше, не вважай мене ненормальною! Все в порядку. Захотіла подихати дощем.

— Ти ж кажеш, що спекотно…

— Так. Але задушливо. Після дощу. Не хвилюйся.

— Я зараз же вилітаю за тобою!

— Не варто. У мене вже є квиток на ранок. Ми розминемося…

— Що ти будеш робити зараз?

— Вип’ю пігулку і ляжу спати.

— Це правда?

— Майже…

Вона натисла відбій.

Вийшла з-під навісу, ступивши ногами в маслянисто-ультрамаринову калюжу, поглянула вгору, примружилась, ловлячи обличчям краплі.

І спохмурніла: їй вже ніколи не передати тих кольорів, котрі бачила довкола — чисті яскраві імпресіоністичні вогні, незвичайні поєднання відтінків; не мати колишньої сміливісті розпоряджатися власним зором, як злива розпоряджається швидкими мазками дощових струмків.

Колись вона впадала від цього у відчай.

Тепер звикла.

Той зір і те бачення випарувалися з неї, немов озеро з пустелі.

Все пішло в пісок…

Вона озирнулася на скляну стіну ресторану — за нею стояв Збишек, по обличчі якого стікали неонові фарби, залишаючи його абсолютно сухим.

Вона зробила заспокійливий знак і знову полізла до сумочки — заграла мобілка.

Ступивши під навіс і струшуючи з волосся воду, вона приклала її до вуха.

— Ну? — нетерпляче, без жодного привітання, озвалась слухавка.

— Нічого, Мелі, нічого… Я завтра повертаюсь. Все розповім.

В слухавці гмукнули.

Пролунало те саме запитання, яке вона чула кілька хвилин тому:

— Ти її бачила?

— Бачила, Мелі, бачила… — втомленим голосом відповіла вона.

— Ну — і?.. — знову нетерпляче прокаркала слухавка.

— Вони були разом… Я не змогла…

— Ось воно що… А ти не помиляєшся?

— Вони були щасливі. Все, як мало бути…

Пауза.

— Не знаю, чи вірно ти вчинила… — нарешті вимовила слухавка.

— Вірно. Я не хочу нічого ламати, Мелі… — відповіла вона, попрощалась і поклала телефон до сумочки.

Збишек Залеські зустрів її біля дверей ресторану, огорнув вологі плечі сухим шаликом, повів до столика.

— Я обіцяла, що вип’ю пігулку і ляжу спати, — сідаючи на турботливо відсунутий ним стілець, мовила вона.

Він вдав, що не чує.

Офіціант розлив по келихах вино.

Вона зітхнула, вийняла з колечка серветку і ретельно розправила її на колінах.

Всі її жести викликали у нього хворобливі напади ніжності.

Принаймні, він бачив, що мало хто з жінок, присутніх в залі, закрили подоли своїх вишуканих вечірніх суконь ресторанними серветками…

* * *

…Проштовхатися в перші ряди до червоної доріжки кінотеатра було важко.

Люди, надто ті, кому не вдалося потрапити до зали, займали черги за кілька годин до фіналу дійства. І кам’яніли, захищаючи плечима і спинами всі підходи.

Вона подумала, що краще було би вийти з зали раніше і зайняти найближче місце перед турникетом. Але вона сиділа надто далеко, на другому ярусі і поки спустилася, — на вулиці вирувало людське море.

До того ж, вона до останку не могла відірвати погляду від екрану, вдихаючи і видихаючи кожну репліку, кожний кадр, здригаючись на кожний знайомий пейзаж, ковтаючи крижаний чи гарячий клубок, що котився горлом від упізнавання всього того, що почасти жило в ній самій.

…Джошуа сам сповістив їй про фестиваль і про авторство фільму, котрий дійсно належав «тій самій» Єлизаветі Тенецькій. Запропонував поїхати разом. Але вона відмовилась: мусить бути сама!

Адже не було дня, щоби в її уяві у той чи інший спосіб не виникала картинка зустрічі. Перші слова. Погляд. Подолання ніяковості. Без свідків!

Тому їхати до Нью-Йорка разом