Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

За словами Басаєва, теракти, здійснені Ходовим у 2004 році, виконувалися за підтримки ФСБ, з метою завоювати довіру Басаєва. Після цього Ходов запропонував план захоплення урядових будівель Північної Осетії. Але коли він зізнався, що працює на ФСБ, Басаєв переконав його стати подвійним агентом, таким чином Ходов змусив росіян повірити в реальність плану захоплення, нібито призначеного на 6 вересня — річницю незалежності Чечні. Сили ФСБ, писав Басаєв, «збиралися (6 вересня) зустріти нас на в’їзді до Владикавказа та знищити. 3 31 серпня вони відкрили нам коридор для активного збирання розвідданих, але ми скористалися ним для заходу в Беслан (і захоплення школи), “переплутавши” час і об’єкт нападу»[187].

Басаєва не можна вважати цілком надійним джерелом, але його розповідь є єдиним логічним поясненням того факту, що цьому нападу не запобігли, чому напад на школу відбувся. Крім того, неісламська опозиція Масхадова провела власне розслідування й дійшла висновку, що пояснення Басаєва правдиве. Захоплення урядових будівель у Північній Осетії замислювалося як виправдання скасування прямих виборів губернаторів — заходу, давно запланованого для зміцнення влади Путіна.

Роль влади в бесланській кризі нікого не обурювала більше, ніж самих бесланців. Родичі загиблих організувалися в групу під назвою «Матері Беслана» (пізніше — «Голос Беслана»), аби дізнатися, навіщо знадобилося атакувати спортзал, набитий безпорадними заручниками, після досягнутої на переговорах угоди, яка могла покласти край цій трагедії без подальшої втрати людських життів. Влада наполягала на тому, що спецназ був змушений штурмувати будівлю після того, як терористи підірвали бомби. Але люди, які вижили після облоги, запевняли, що всередині школи не було жодних вибухів, а штурм почався після її обстрілу з вогнеметів і гранатометів ззовні. Коли представники влади почали заперечувати використання російськими військовими вогнеметів, родичі жертв як доказ розшукали поблизу школи використані тубуси від вогнеметів і продемонстрували їх журналістам.

У травні 2005 року родичі загиблих написали Путіну, що мають детальну інформацію про цю трагедію й готові прибути до Москви (навіть пішки, якщо треба), аби про все розказати. Відповіді вони не отримали[188]. 1 серпня вони зробили заяву, що все ще бажають зустрітися з Путіним у Москві, але в Беслані 1 вересня, у річницю нападу, Путін не буде бажаним гостем. У відповідь Путін запропонував їм зустрітися 2 вересня, під час урочистих заходів, присвячених роковині трагедії[189].

Ця пропозиція внесла розкол поміж родичів: дехто вважав, що її треба проігнорувати. Однак врешті-решт троє матерів залишили урочистості в Беслані й поїхали до Москви, де мали тригодинну зустріч із Путіним. Він сказав, що зволікав із зустріччю, аби дати час зібрати інформацію[190]. Але коли матері запитали його, як терористам вдалося непоміченими приїхати в Беслан, чому не спробували домовитися з ними й чому було знищено місце злочину, Путін відповів, що не знає. Він пообіцяв ретельне розслідування[191]. Результати розслідування, оголошені в грудні, знімали будь-яку відповідальність за цю трагедію з міліції та інших силовиків.

Захоплення школи чеченськими бойовиками-ісламістами мало наслідком рішуче ототожнення всіх чеченців із тероризмом. Але кривава розв’язка була на совісті й російської влади, яка байдуже поставилася до життів сотень заручників, що стали бранцями внаслідок її некомпетентності та авантюризму.

Попри те, що втручання Масхадова було єдиною надією уникнути масової загибелі людей, росіяни звинуватили його в захопленні школи й оголосили винагороду за його голову. 8 березня 2005 року Масхадова було вбито у перестрілці в чеченському селищі Толстой-Юрт. За російським законом тіла «терористів» не повертаються родинам, тому його останки зникли[192].

Після Бесланської трагедії в Росії порушувалися питання щодо можливої співучасті в ній російських спецслужб, але десять років конфлікту притупили в суспільстві відчуття правильного та неправильного стосовно Чечні. За винятком кількох людей у Москві та родичів загиблих у Беслані, бажання з’ясувати, що ж насправді трапилося, у громадськості майже зникло.

Захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці та Беслані надзвичайно допомогло Путіну в його намаганнях виставити себе ворогом тероризму й легітимізувати війну в Чечні в очах як росіян, так і Заходу. У самій Чечні Кадиров правив, викрадаючи людей і застосовуючи до них тортури, але проблема Чечні поступово зникала з інформаційного простору світу. Уявлення про те, що Путін наводить там лад, дедалі поширювалося.

Окрім знищення сепаратистського руху в Чечні, путінський режим зміцнював свою владу ще одним методом: убивствами відомих політичних діячів. Росіяни могли висловлюватися вільно, й у незалежній пресі існувала широка дискусія. Пересічні громадяни не боялися загинути від рук влади з політичних мотивів. Але вибіркові вбивства дали всім зрозуміти, що опозицію в Росії терплять лише до певної межі. Якщо хтось перетинав цю невидиму лінію (яка могла зазнавати змін), він ризикував власним життям.

Потенційними жертвами були дві категорії людей: опоненти режиму та його незручні друзі. Коли вбивали опонентів, мотив був зазвичай зрозумілий. Коли жертвами ставали друзі, що перетворилися на проблему, здогадатися про причини було важче.

Мабуть, найвідомішим убивством політичного опонента було вбивство Олександра Литвиненка, у минулому втікача-агента ФСБ, автора книжок про підриви житлових будинків і зв’язки ФСБ з організованою злочинністю. Литвиненко публікував також статті на сайтах чеченських повстанців, де знущався з ФСБ та особисто Путіна. Його смерть 23 листопада 2006 року стала першим у світі випадком радіаційного отруєння, а щодо мотивів цього висувалися різні версії. Багато хто припускав, що причиною стали його книжки та статті. Проте більш імовірно, що проблема полягала не в тому, що писав Литвиненко, а в тому, ким він був. Від агентів ФСБ очікується цілковита лояльність до режиму. Не повинно взагалі виникати ситуацій, коли вони переходять в опозицію. Литвиненко ж своїм прикладом показав, що навіть агенти ФСБ можуть думати й діяти самостійно. За режиму, де панує ФСБ, це був виклик, яким не можна було знехтувати.

Литвиненко захворів 1 листопада, після чаювання з Андрієм Луговим, власником однієї з московських охоронних фірм, і його діловим партнером Дмитром Ковтуном у барі «Pine» готелю «Міленіум» у Лондоні. Два наступних дні він страждав від блювоти та діареї. У нього почало випадати волосся, а в крові різко знизився рівень лейкоцитів. Лікарі запідозрили радіаційне отруєння, але крізь шкіру можуть проникати лише гамма- та бета-частки, а в крові Литвиненка не було гамма- чи бета-радіації. 20 листопада його перевели до відділення інтенсивної терапії, куди вдалося проникнути одному фотографу, який зняв його — виснаженого, безволосого, з очима, що дивляться в камеру. Ця світлина з’явилася на перших шпальтах газет усього