Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

вписується. Візьміть масу трактора і масу людини. Трактор задавлює. Людина надто мізерна. Вона загубиться в цій масі заліза.

— Як то загубиться? — скипів несподівано для самого себе Гриша. — Дядько Безкоровайний загубиться? Та чи знаєте ви…

Він міг би багато сказати скульпторові, але не сказав нічого. Знов пішов на своє місце, а груди йому розпирало щось незбагненне, кортіло не знати й чого, обурення проти скульптора за те, що хотів його виставити на привселюдну ганьбу з бичком, породжувало вперте бажання ось тут одразу прийняти рішення на все життя, заявити, може, й перед усіма про те, що… Про що? Може, що сяде на трактор і покаже, що не загубиться на ньому, як і Безкоровайний? Може, може…

22

Хоч як прикро, але доводиться обмежуватися в своїй розповіді, бо й життя, по суті, не що інше, як суцільні обмеження. На одні ми пристаємо добровільно, до інших навертаємо себе примусово, і тільки в цьому знаходимо свободу, бо при вседозволеності свобода не існувала б зовсім, там вмирали б усі бажання й прагнення, життя зупинилося б і запанував хаос небуття. Такою закрутистою сентенцією автор хотів попрощатися з скульптором, якого ми більше не зустрінемо так само, як і його друга архітектора. Але що скульптор, коли нам ідеться про Смачних Кабачечків! З ними теж розлучаємося, навіть не допустивши їх до мови, бо, як ми самі переконалися, сестри не вельми охочі до балачок і до активних втручань у події. Нам жаль розлучатися зі Смачними Кабачечками, бо такої краси ми, може, й не спіткаємо більше, красою ж, як відомо, можна перевернути цілий світ. Але наша розповідь вимагає присутності людей енергійних, діяльних, активних, непосидючих, і Смачні Кабачечки в ній не втримуються, хоч плач. Щось вони зробили, щось перевернули в душі Гриші Левенця (не прямо, а опосередковано, але ж однаково — це зробили вони!), запам’ятаємо їхні повільні очі, їхні оздоблені землею руки, їхні неповторні тіла, мов у молодих українських богинь, і поведемо свою розповідь далі вже без них, спокійні за їхню долю, не лякаючись навіть Самусевих посягань на цих незвичайних дівчат, яких він у своїй незажерливості розглядав лише як своєрідний сексхарч для вдоволення потреб нижчого порядку.

23

Що таке переселення? Історія повна туманних відомостей про переселення народів. Враження таке, ніби то там, то там на континентах виникали самі собою страхітливі казани і в них варилися, клекотіли племена й народи, а тоді невідома сила вихлюпувала їх з того казана і розжбурювала по всіх усюдах, а у велетенській посудині ще довго кипіло й клекотіло, і валом валили звідти племена і розтікалися по всій землі, займаючи незаселені місцевості, витісняючи нерішучих аборигенів, нищачи слабких, підкорюючи непокірливих. Хто, звідки, куди й навіщо? З’ясувати це, мабуть, не вдасться ніколи й нікому, та ніхто й не рветься до встановлення істини, бо кожен, коли його добряче пошкребти, по суті, теж є не чим іншим, як одним з продуктів того великого переселення народів.

Тепер у нас набуло великого розмаху переселення в нові квартири. Процес радісний, бадьорий, головне ж — масовий. Не встигає чоловік одержати нову квартиру, як мерщій домагається ще новішої: діти ростуть, женяться, народжуються онуки, родина збільшується, а коли не родина, то апетити, амбіції, запити — це вже в кожного індивідуально.

Випадки переселення цілих сіл належать до явищ нещоденних. Селянинові ніколи ніхто не будував. Навіть рідна держава залюбки надає йому змогу виявити в цій галузі діяльності все вміння і енергію. Власне, будуванням цих людей не злякаєш. За життя їм доводилося робити це по кілька разів. Війни, стихії, всілякі лиха щедро падали на людей у степах, а найперше, здавалося, на їхні нетривкі солом’яно-глиняні оселі. То правда, що глина перетривала цілі тисячоліття, що глиняна цивілізація була ще в шумерів, і в парфян, і у вірменського царя Аргішті, та навіть у Вавілоні. Але утримувалася глина не своєю міцністю, а доступністю й поширеністю, легко відроджувалася, з плином часу втрати забувалися, помічалося все хіба що потерпілими, але їхніми свідченнями ніхто не цікавився. Так і в українських степах. Палилося, нищилося, руйнувалося, само валилося. І треба було знов місити глину, ставити сохи, вшивати очеретяні парки, добувати дерева на сволоки, крокви, бантини. Оселі й цілі села відроджувалися, відновлювалися, але завжди на тому самому місці, на батьківському, на предківському, у звичному розташуванні, часто в безладі, та однаково без порушень усталеності, при якій людина почувається завжди певною своїх сил і становища на землі. Тепер належало переселитися одразу всім і зовсім на нове місце, з краю плавнів на край степу, де досі був лише маленький убогий хутірець. Ота запекла суперечка, що спалахнула між Самусями й Щусями за ділянки під садиби в новому селі, пояснювалася, мабуть, не так і пробудженням атавістичної селянської жадібності, як своєрідним цивілізаційним шоком. Бо ж справді: з глиняно-солом’яної, мало не шумерської цивілізації перескочити в найвищий соціалізм! Точне планування, камінь, цегла, шифер, електрика, водогін, газові плити, телевізори, асфальтовані тротуари. Сюди ще тільки метро — і майже тобі столиця. А далі пішло й геть незбагненне. Проблеми естетичні. Дискусія з скульптором. Ще село тільки на папері, а вже стурбовані аж до найвищих інстанцій кожною дрібницею в ньому. Товариш Зновобрать не закрив тоді засідання виконкому, поки не дійшли спільної згоди, чим же прикрасити другу світлоярівську площу, і поки він не зміг доповісти в райком партії, що від скульптури відмовилися, бо дорого і нема путящих пропозицій, а вирішили посадити посеред площі гарного дуба, а під ним встановити колонку водогону, яку попросили були прикрасити столичного скульптора, але він розприндився і заявив, ніби його таке громадське замовлення принижує, то тоді всі зійшлися на тому, щоб колонку оформити під звичну й милу серцю кожного карпоярівця криницю.

Поки тривали всі ці обговорення, уточнення, деталізування, землемір Левенець з двома помічниками розмітив ділянки просто по пшеничній стерні, залишеній Самусевим комбайном, і якось само собою почалося вже тої осені будівництво. Банк надав усім карпоярівцям позички, занаряджено державні поставки цегли, шиферу, дерева, камінь на підмурки був свій, із сусідньої каменоломні, дай Самусевому Давидку тридцятку, він тобі всю каменоломню в стерню привезе! Глина теж була своя і солома. Автоцистерна возила воду для замісів, виливали в день по два й по три десятки саманних хат, а там уже складалася біла силікатна або червона (кому яка до смаку) цегла, щоб обкожушити хату, як вона висохне, сталася затримка з деревом, на яке в степу