Клайв Стейплз Льюїс - Остання битва

– Таке саме, як те, що п’ять хвилин тому ви явилися нам в обнімку з остраханцем саме крізь ці двері, – з усмішкою мовив Пітер.

– Хочу нагадати, сір, що я… я до вас з’явився з лісу, а тут, схоже, як не ходи колами, а двері ведуть з нізвідки в нікуди.

– Справді, якщо ходити колами, то так і ввижається, – мовив на це Пітер, – однак будьте ласкаві подивитися крізь шпаринку між дошками у дверях.

Тіріан припав до ледь помітної шпарини. Спочатку він тільки й бачив, що непроглядну темінь, та, коли очі звикли, крізь нічну імлу проступив багровий жар багаття, а в чорному небі – зорі. Він придивився пильніше: між хлівом і кострищем відбувався неясний рух і стали помітні тіні, а слідом за тим чутні і голоси. Той говір Тіріан розпізнав би з багатьох інших – так говорили остраханці, й отже, не залишилося жодних сумнівів, що він і справді споглядає на нічне збіговисько з хліва і перед ним не що інше, як місце, де він прийняв останній бій, – Ліхтарна пустка. А проте серед остраханців розпалювалася суперечка: одні кричали, що військова честь велить їм увірватися у хлів, знайти і винести їхнього командира (але жоден, однак, не поспішав), інші ж ратували за те, що і квапитися не треба, а якщо що й треба – так це взяти проклятий хлів і – спалити!

Тіріан озирнувся: з цього боку – над головою блакитне небо, куди не кинеш погляд – зелена трава, а поруч – його нові друзі та добрі усмішки.

І Тіріан усміхнувся їм у відповідь:

– Схоже, – зауважив він, – що хлів зовні і всередині – два цілковито різних місця.

– Уже й тому, що зсередини він незрівнянно більший, аніж знадвору, – кивнув погоджуючись лорд Діґорі.

– Ось і в наш час, – сказала королева Люсі, – у нашому світі у шафі крився світ, що є більшим за наш.

Люсі зронила слово чи не вперше за час зустрічі, і з того, як здригнувся її голос, Тіріан здогадався, чого вона досі мовчала. Вона дивилася на незнайомий цей світ широко розкритими очиам, переживаючи глибше за інших, і її променистий погляд говорив краще слів: для того, щоб виражати щастя, слова не потрібні. Та звуки її мови полонили Тіріана.

– Прошу вас, продовжуйте, міледі, – мовив він, – повідайте нам усе, що трапилося з вами.

– Спочатку був удар, а за ударом – гуркіт, – сказала Люсі, – і ось ми опинилися тут. І так само, як і ви, ми подивувалися дверям. Але двері негайно відчинилися, а за дверима була тьма. Із темряви ввійшов сюди могутній воїн, готовий до бою, – у руці тримав він меч. За обладунком ми впізнали остраханця. Він встав біля входу і підняв на плече клинок, готовий убити будь-кого, хто наважиться проникнути всередину. Нам це здалося дивним, ми наблизилися й спробували з ним заговорити, та, судячи з усього, він і не бачив, і не чув нас. Ні разу він не поглянув на небо, не здивувався сонцю та траві, і треба думати, не помічав їх зовсім. І так минуло чимало часу. Потім із того боку долинув скрип і брязкіт, – то відсунули засув. Воїн застиг напоготові, але рубати з плеча не поспішав – він вичікував, приглядаючись, хто ввійде. Ми зрозуміли, що в нього наказ: одних – щадити, іншим – рубати голови. Отож двері відчинилися, але не встиг той, хто ввійшов, зробити й кроку, як з цього боку ніби нізвідки з’явився Таш. Ну, а той, що ввійшов (це був гладкий і поважний кіт), ледве угледівши Таша, дав драла. І вчасно, бо Таш кинувся склювати прибульця і навіть клацнув дзьобом, але дверима клацнуло по дзьобу його самого. Уздрів чудовисько й остраханець. Він зблід й затрясся, як осичина, і низько вклонився. Але чудовисько вже зникло. Поки він озирався, двері відчинилися втретє: цього разу впускаючи юного красеня з остраханського війська. Не знаю чим, та він мені припав до серця. Зате беззмінний вартовий… той був збентежений. Він чекав на когось, та тільки не на нього…

– Тепер усе зрозуміло! – вигукнув Юстас (він так і не позбувся кепської звички перебивати інших). – Охоронець мав наказ – кота не чіпати, а кіт і повинен був, з’явившись із хліва, оголосити, що бачив Таша, чи то пак Ташлана, ретельно зобразивши переляк, і залякати всіх інших звірів. Та Круть не допускав і в думках, що Таш не лише плід уяви і тому – вже якщо налякає, так всерйоз. Виходить, Рудий не вдавав переляк, а перелякався не на жарт, не щодня ж котові пушення. А далі просто: невдоволених Круть по черзі відправляє в хлів, де неминуче на них чекає вартовий. Хитро…

– О, друже, якими б не були розумними твої слова, та вони заважають дамі довершити її оповідання, – перервав його тираду, намагаючись при цьому не образити, Тіріан.

– А я зупинилася саме на тому, – продовжувала Люсі свою розповідь, – що вартовий біля дверей на якусь мить оторопів. І ця мить врятувала життя тому, хто щойно ввійшов: той вихопив свій меч і зав’язався бій. Та бій той виявився коротким: вартовий біля дверей був убитий і переможець виштовхав його за двері. Потім він озирнувся і побачив нас. Ми з ним заговорили, та він був у нестямі, точніше, сам не свій. Він знай лише невпинно повторював:

– О, Таше! Де Таш? Таше, я йду до тебе!

Спиняти його ми не посміли, і він пішов, а шкода – дуже вже він припав нам до вподоби. Ну, а потім… тьху! – Люсі скривилася, і за неї продовжив Едмунд.

– …Ну, а потім сюди закинули того, кого ви називали Крутем, і Таш з’явився знов… Сестра моя занадто вже м’якосерда розповідати про те, як Таш кинувся на нього, як шуліка на курча, і склював в один присід.

– І хай іде собі геть! – втрутився Юстас. – Хоча я не певен, що це паша для їхнього коня.

– …Ну, а потім по черзі сюди потрапили: з дюжину гномів, а за ними – Джил, потім – Юстас, а наостанок – ви.

– І Таш забрав усіх цих гномів! – вигукнув Юстас. – Сподіваюся, так і сталося?

– А от і ні, – сказала Люсі – це не так! Вони всі тут, і, більше того, їх навіть видно. Я спробувала було завести знайомство, та дружби гноми не прагнуть.

– Як?! Дружба з гномами?! – скрикнув на це Юстас. – Ех, якби ти знала, які вони витівки витівали з того боку!

– Ах, Юстасе, припини, – відмахнулася Люсі, – сходив би сам і подивився, як вони там і що… А як бути з ними далі, можливо, розсудить Тіріан?

– Після того що бачив я сьогодні, приязні до гномів у моєму серці немає, – відповів Тіріан, – але заради вас, о леді, готовий я й на більше,