Клайв Стейплз Льюїс - Остання битва

На цьому слові Люсі повела друзів туди, де перебували гноми. Але що за дивна картина постала перед їхніми очима! Гноми не гуляли, не бавилися (хоча мотузки, що зв’язували їх, здається, зникли), як і не лежали, відпочиваючи. Вони сиділи в малому тісному колі, обличчям один до одного, і не озирнулися, ніби не помічали нікого, аж поки Люсі й Тіріан не підійшли зовсім упритул. Тоді гноми разом підняли голови, буцімто нікого не бачили, а лише прислухалися, силкуючись на звук розпізнати, що ж відбувається.

– Обережніше! – сказав один із них сердитим голосом. – Дивіться, куди йдете. На голови не наступіть!

– Чого це, – обурився Юстас. – Ми ж не сліпі, для чого нам очі.

– У тебе, видно, дуже добрі очі, якщо ти можеш тут хоч щось розгледіти, – пробубнів той самий гном, якого, до речі, звали Діґл.

– Де тут? – не зрозумів Едмунд.

– Який же ти бовдур, звісно тут, – не вгавав Діґл. – Це ж не хлів, а якась непроглядна, смердюча нора.

– Ви що… не бачите? – запитав Тіріан.

– А хіба хтось щось бачить у темряві? – відгукнувся Діґл.

– Але ж яка тут темрява, нещасні нетямущі гноми, – вигукнула Люсі. – Хіба не бачите? Підніміть голови! Подивіться навколо! Невже не бачите ви неба, дерев чи квітів? Хіба ви не бачите мене?

– Як, в ім’я всіх дурисвітів, я побачу те, чого тут немає, і як я можу бачити тебе краще, ніж ти мене, у такій темній темноті?

– Але я бачу тебе, – заперечила Люсі. – І можу довести, що бачу. У тебе в зубах – люлька.

– Будь-хто, кому знайомий запах тютюну, це може сказати, – відізвався Діґл.

– От, бідолахи! Це жахливо, – зажурилася Люсі.

І тут у неї майнула думка. Вона зірвала кілька диких фіалок.

– Послухай, гноме, якщо в тебе щось не те з очима, то з носом, мабуть, усе гаразд. Чуєш, як пахнуть фіалки?

Вона нахилилася і піднесла свіжі вологі квіти до потворного носа Діґла.

Але їй довелося миттю відскочити назад, аби уникнути удару хоч і малого, але важкого кулачка.

– Перестань! – закричав він. – Як ти смієш!? Навіщо сунеш цю смердючу солому з підстілки прямо мені в обличчя? Та ще й із будяками. Яке нахабство! І хто ти?

– Вона з Землі! – сказав Тіріан. – Вона – королева Люсі, яку в глибоку давнину посилав сюди Аслан. І тільки заради неї, я, Тіріан, ваш законний король, не повідрубую вам, двічі віроломним зрадникам, із плечей голови.

– Ну, це вже ти сягнув через край! – вигукнув Діґл. – Годі верзти всяку дурницю! Хіба твій прекрасний лев прийшов на допомогу?! Ще б пак! І тепер – навіть тепер, – коли вас розгромили і жбурнули в цю темну нору, як і решту з нас, ви продовжуєте стару гру. Придумали нову брехню! Силуєтеся змусити нас повірити, що ніхто тут не замкнений, і що тут не темно, і ще хтозна в що.

– Нема ніякої чорної нори, хіба що у твоїх фантазіях, зрозумій, дурню, – закричав Тіріан. – Ану, виходь звідси, – нахилившись уперед, він схопив Діґла за пасок та ковпак і висмикнув його з тісного гурту гномів. Та тільки Тіріан опустив його на землю, як Діґл порснув назад на своє місце в колі, потер носа і залементував:

– У-у-у! За що! Стукнув мене лицем об стіну! Ти розквасив мені носа.

– Ой-ой-ой! – поспівчувала Люсі. – Що ми маємо зробити для них?

– Залишимо їх у спокої, – запропонував Юстас, і тієї ж миті затремтіла земля.

Свіже повітря раптом стало ще свіжішим. І щось яскраво спалахнуло позаду. Усі обернулися. Тіріан обернувся останнім, бо боявся. Там був той, до кого він прагнув усім серцем, – величезний і справжній золотий Лев, сам Аслан, і решта вже стояли на колінах навколо його передніх лап, ховаючи руки та обличчя в гриві, а він нахиляв уперед голову, аби доторкнутися до них язиком. Потім він затримав свій погляд на Тіріані, і той, тремтячи, наблизився й стрімко кинувся до лап Лева, а Лев поцілував його і сказав:

– Молодець, останній королю Нарнії, який твердо стояв у найлихішу годину.

– Аслане, – попросила Люсі крізь сльози, – чи можеш ти… зроби, будь ласка, щось для цих бідолашних гномів.

– Люба, – відповів Аслан, – я покажу вам обом, що я можу зробити і чого не можу.

Він підійшов до гномів ближче і неголосно проревів, хоча повітря при цьому здригнулося. Та гноми обізвалися один до одного:

– Чуєш? Це та банда з того боку хліва. Намагаються нас пристрахати. За допомогою якоїсь машинки. Не варто звертати увагу. Не дамо знову обдурити нас!

Аслан підняв голову і труснув гривою. Миттєво на колінах у гномів з’явилися різні ласощі та делікатеси: пироги, язики, голуби, трюфелі, морозиво, а у правій руці в кожного келих із добірним вином. Та користі з того було мало. Вони заходилися пожадливо їсти й пити, хоча було видно, що вони не здатні відрізнити смак до ладу. Їм здавалося, ніби вони їдять та п’ють те, що можна знайти в хліву. Так, один казав, що силкується їсти солому, інший – що йому дістався шматок старої ріпи, а третій – що знайшов лист сирої капусти. Потім вони піднесли до губ золоті келихи з добрим червоним вином і сказали:

– Кхе-кхе. Це ж треба: пити помиї з корита, з якого пив осел? Ніколи не думали, що дійдемо до такого.

Та незабаром кожному стало ввижатися, що інший знайшов смачніший кус, тож вони заходилися хапати і виривати один у одного ласий шматок і сварилися доти, доки не зав’язалася справжня бійка, і всі ласощі та делікатеси були розмазані по їхніх фізіономіях та одязі і розтоптані під ногами. Нарешті вони усілися, щоб висякати роз’юшені носи та потерти синці, і сказали:

– Що ж, принаймні, нас не пошили в дурні. Нас кругом пальця не обкрутиш. Гноми для гномів.

– Ось бачите, – промовив на те Аслан, – вони не дають нам стати їм у пригоді. Вони віддали перевагу не вірі, а лукавству. Їхня темниця лише у їхніх головах, і поки вони ще у тій темниці. І не можуть вийти з неї, бо дуже бояться, щоб їм не задурили голови. Але, ходімо, діти. У мене є ще одна справа.

Він підійшов до дверей, і всі подалися за ним. Тут він підвів голову і як зареве: «А тепер прийшов час!», потім ще голосніше: «Час!», і так голосно, що голос його долинув до зірок і вони мало не задрижали: «ЧАС». І двері відчинилися настіж.

Розділ 14

Нарнію огортає ніч

Усі з’юрмилися праворуч, трохи позаду від Аслана, та мовчки дивилися у прочинені двері.

Вогнище згасло. Всюди панувала темрява: ліс попереду не можна було навіть розрізнити, якби на тлі обсипаного зорями неба не вимальовувалися виразні силуети дерев. Аслан знов заревів, і зліва усі