Клайв Стейплз Льюїс - Остання битва

Потім він підвів Тіріана до могутнього воїна з довгою, по груди, бородою, чий лик був сповнений мудрості.

– Це, – він мовив, – брат наш, король Едмунд. А поруч – королева Люсі, моя сестра.

– Сір, – коли всі були названі йому, наважився запитати Тіріан, – коли я прочитав всі хроніки і правильно їх зрозумів, то тут, серед вас, не вистачає ще однієї сестри. У вашої величності була ще сестра, то де ж королева Сьюзен?

– Сестра наша, – відповів Пітер коротко і суворо, – вже не з нами.

– Вона сама давно вже відреклася, – відповів за нього наймудріший Юстас, – і скільки ми не намагалися заговорити про Нарнію, вона щоразу відмахувалася: «Охота ж вам пам’ять займати такими дрібницями. Хіба мало хто у що грав, коли був дитиною», – такими були її слова.

– Бідолашна Сьюзен, – зітхнула Джил, – сьогодні її хвилюють зовсім інші речі: панчохи з нейлону, губна помада та запрошення на вечірки. Втім, їй завжди хотілося скоріше стати дорослою.

– Воістину, – відгукнулася на це леді Поллі, – хотілося б, щоб вона й справді подорослішала. Усі шкільні роки її даремно пролетіли у спробах стати такою, якою вона є тепер. І промайне все життя у спробах залишатися такою якомога довше. Ось і виходить, що до найбезглуздішого з віків вона поспішала дорости на всі жили, а досягнувши, настільки ж метушливо намагається залишатися в цьому віці, – ось безглуздя суєти і суєта безглуздих.

– Годі вже про це, – перервав її, спохмурнівши, Великий король Пітер. – Погляньте краще, який тут чудовий сад. Які в ньому плоди! Неодмінно їх скуштуйте.

І лише тепер Тіріан роззирнувся. І справді – більш неймовірну пригоду годі було уявити.

Розділ 13

Гноми не хочуть, щоб їх обдурили

Тіріан подумав або, точніше, подумав би, якби видалася на те хвилинка, що всі ховаються у хліві під солом’яною стріхою, розміром кроків десь шість на чотири, у якому й розвернутися нема де. Проте ж він стояв серед буйного різнотрав’я, над головою синів бездонний небосхил, а обличчя пестив легкий літній вітерець.

Неподалік шуміли зелені дерева; з густого листя визирали золоті й ніжно-жовті, яскраво-червоні й рожеві плоди, яких, либонь, у нашому світі й не побачиш. Плоди мали б нагадувати про те, що нині осінь, хоча в повітрі віяло літом, бо дихалося, як у ранню пору червня. Плоди вабили так, що ноги самі силувалися підступитися до них щонайближче.

У садку, серед листя, кожен вибрав собі плід до вподоби, зірвав, але першим вкусити не зважувався. Майнула думка: плоди тут такі прекрасні – не може бути, що б вони росли тут для мене!

– Я знаю, про що ви всі подумали, – перервав мовчання Пітер, – але не переймайтеся. У мене відчуття, що ми в країні, де немає ані парканів, ані заборон.

– Тоді сміливіше, – відгукнувся Юстас. І кожен надкусив свій плід.

Який він був на смак? На жаль, читачу мій, непередаваний! Порівняно з ним, найсвіжіший із грейпфрутів вам здався б залежаним; найсоковитіший апельсин – і чавленим, і в’ялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, – сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, – кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.

Коли ж перший голод було вгамовано, Юстас звернувся до Пітера:

– Але ж ти ще не розповів нам, як сюди потрапив. Пам’ятаєш, ти збирався, коли тут з’явився Тіріан.

– Розповідати, власне, й нема чого, – відповів Пітер. – Ми з Едмундом стояли на платформі, дивилися, як підходить потяг, а я ще подумав, занадто швидко він входить у поворот. А ще подумав: як дивно, що всі наші їдуть одним поїздом, а Люсі й не знає.

– Усі ваші… піддані, о королю? – здивувався Тіріан.

– Ні, «наші» – це мама з татом; і Едмунда, і Люсі, і мої.

– Навіщо їм цей потяг? Невже їм відомо про Нарнію? – запитала Джил.

– Та ні, сюди вони не сподівалися потрапити. Вони поспішали у Брістоль. Принаймні, збиралися зранку, як я чув. А Едмунд стверджує, що вранці тільки цей поїзд і підходить. (Едмунд, схоже, належав до тієї категорії людей, що знаються на залізничних розкладах.)

– Але що ж далі? – знову запитала Джил.

– А ось про це просто так і не розкажеш, чи не так, Едмунде?

– Атож, – погодився Едмунд. – Цього разу все було не так, як минулого, коли з платформи нас раз-два – і здунуло чарами. Раптово затремтіла вся платформа, почулося жахливе ревище, та не встиг я до ладу злякатися, як тут – удар, але болю ніякого, швидше подив. Тим більше, що ось яка штука: граючи в регбі, я зчесав коліно, а тут дивлюся – а садна й близько немає. І така легкість у тілі, дивлюсь на різні боки – і ось ми тут.

– От і в нас схоже, – кивнув лорд Діґорі, змахуючи краплі соку з густої золотавої бороди, – із тією відмінністю, що ми, зрозуміло, їхали у вагоні, ну, а потім, як здалося мені, ми з Поллі відчули – ми вільні, наче молодість повернулася до старих. Але вам, юним, нас не зрозуміти повік.

– Знайшли юних, – порснула сміхом Джил, – трошки старші за нас, а задаються…

– А ось і ні, – сказала леді Поллі. – «Тут і тепер» – зовсім інше, ніж це було «тоді і там».

– Але що сталося з тих пір, як ви сюди потрапили? – вирішив відновити події мудрий Юстас.

– Спочатку і, як мені здалося, дуже довго не відбувалося нічого. Потім раптом відчинилися двері, – пригадав Пітер.

– Двері? – вигукнув у подиві Тіріан.

– Атож, – знизав плечима Пітер, – двері. Ті самі, у які мали честь увійти… чи вийти… ви самі. Як же ви забули?

– Але ж де вони?

– Та ось вони! – Пітер показав на двері.

Тіріан озирнувся. Справді – комусь це може видатись курйозом, комусь – безглуздям, однак за кілька кроків, серед чистого поля, осяяні сонячними променями, стояли грубо збиті нестругані двері в сучкуватій рамі, двері як двері, не більше й не менше, утім… більше нічого – ні стін, ні даху. У розгубленості Тіріан зробив крок уперед, за ним – усі інші, згораючи, між тим, від цікавості: що ж буде далі? А Тіріан обійшов їх довкола. Кругом – все те саме: зелена лука і ранок літньою порою. Двері стояли під відкритим небом, начебто тут і виросли, як дерево.

– О, вельмишановний добродію, – вигукнув Тіріан, закликаючи у свідки Пітера, –