Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

— Меланія, повертайтеся до мене. Ви занадто глибоко занурилися в цей досвід. Все добре, дозвольте собі видихнути, — голос регресолога звучав м'яко, проте наполегливо, ніби він намагався витягнути мене з безодні, в яку я щойно поринула.

Я зробила глибокий вдих, відчуваючи, як повітря наповнює легені, повертаючи мене у теперішній момент. Але розум усе ще тримався за побачене. Усвідомлення обрушилося на мене, наче холодна хвиля, що змушує задихнутися.

— Уявіть собі тільки… — голос мій був ледь чутним, ніби я досі розмовляла з тією далекою частиною себе. — Алекс… Алекс і в цьому житті мій брат, Олександр… І Лейн, і Деян теж тут. Вони знову поруч.
Я заплющила очі, намагаючись упоратися з цим розумінням, але нове усвідомлення здавило серце сильніше.
— А він… він тепер із нею. Він її син.
Регресолог не перебивала, даючи мені простір. Лише легке шурхотіння ручки по паперу видавало, що вона занотовує кожне моє слово.
— Що останнє ви відчували перед смертю? — запитав вона нарешті.
Я на мить завмерла. Спогади накотили з новою силою, і я ніби знову опинилася на тому полі, на тій яскраво-зеленій траві, відчуваючи, як світло тьмяніє, а свідомість вислизає з пальців, наче пісок.
— Все сталося так швидко… — я намагалася зібрати думки докупи, але вони розсипалися, мов пісок крізь пальці. — Жодних спогадів, жодних картинок із життя… Просто… тиша. Мене ніби вимкнули.
Терапевт задумливо кивнула, а потім м’яко, майже пошепки запитала:
— Добре. Зрозуміла. А які найяскравіші емоції залишилися у вашій душі?
Я провела кінчиками пальців по нозі, ніби шукаючи відповіді на дотик.
— Страх… — з моїх губ зірвалося майже нечутне зізнання. — Страх уваги до себе з боку старших чоловіків. І абсолютне небажання… ніколи, ні за яких обставин виходити заміж.
Легкий порух видав зацікавлення терапевта, але голос залишився спокійним:
— А як Меланія прожила ці емоції?
Я замислилася, дозволяючи спогадам спливати на поверхню, ніби з глибокого колодязя:
— У дитинстві, до певного віку, я відчувала непоясненний страх перед дорослими чоловіками. Їхні погляди, навіть випадкові доторки викликали у мене відразу, примушували відступати, ховатися. Я не розуміла, чому. Просто знала — потрібно триматися осторонь.
Я ковтнула повітря, і новий образ спалахнув у свідомості.
— А ще… Коли мої подруги марили весіллям, обговорювали сукні, уявляли майбутнє поряд із чоловіком, я… ніколи не розділяла їхніх мрій. Я не могла навіть уявити себе в цьому образі. Весілля не було моєю метою, не викликало захоплення чи радості… Лише холодну байдужість.
Регрессолог все ще нотувала щось у блокноті, а потім тихо промовила:
— Дуже цікаво. А де ви зараз? Де перебуває ваша душа?
Я вслухалася в той простір, у темряву, що мене огортала.
— У вакуумі… — прошепотіла я. — Там немає ні звуків, ні кольорів, ні почуттів. Лише безкінечна порожнеча.
— Чи можете ви поглянути збоку на те, що відбувається?
Я глибоко вдихнула.
— Так… — моє тіло ще було тут, на кушетці, але розум уже плив десь далеко, пробираючись крізь тіні часу, щоб побачити те, що залишилося за завісою.
…Сер Гранольд застиг, ніби кам’яна статуя, його погляд на мить зачепився за моє обм’якле тіло, розкинуте на яскраво-зеленій траві. Очі його розширилися – чи то від шоку, чи від усвідомлення неминучості наслідків.
Його груди різко здіймалися від уривчастого дихання, пальці, що досі стискали руків'я пістолета, тремтіли. У повітрі ще лунав відгомін пострілу, що розітнув цей день, наче гостре лезо.
І раптом — різкий порух.
Він розвернувся, мов дикий звір, що відчув пастку, і стрімко кинувся до свого коня. Плащ майнув у повітрі, розрізаючи простір чорним шовковим змахом, наче крила ворона, і за мить він вже летів геть.
Він втік. Як боягуз, як злодій у нічній пітьмі. Але тінь його злочину тепер на всі життя лежатиме між нами.
Алекс, мій рідний брат, летів до мене, мов розбитий буревієм птах, з розпачем у очах і беззвучним криком на вустах. Він не вірив, що це могло статися. Не вірив, що моє тіло, яке ще мить тому було сповнене життя, тепер лежить нерухоме серед трави, зрошуючи її гарячою кров’ю.
Він упав на коліна, тремтячими руками торкнувся мого обличчя, ніби намагаючись вдихнути у нього життя, а потім притиснув голову до моїх грудей, ловлячи хоч слабкий відголос биття серця. Воно билося надто повільно… надто загрозливо тихо.
Різко відхилившись, він стягнув з себе сорочку і, не вагаючись ані миті, міцно притиснув її до рани. Його пальці побіліли від напруги, але кров продовжувала пробиватися крізь тканину, розтікаючись багряними візерунками. Алекс провів долонею по моєму обличчю, змахуючи пасма, що спадали на мої губи, і помітив, що кров під моїм тілом поширюється, неначе темна тінь, що жадібно поглинає життя.
Зціпивши зуби, він обережно повернув мене на бік, щоб знайти джерело кровотечі. Знайшовши його, він швидко переклав туди сорочку, а тоді, не гаючи ані секунди, розірвав поділ моєї сукні і міцно прижав рану на грудях.
Він нахилився, ловлячи мій подих, що рвався назовні слабким, ледь чутним шелестом. На мить здавалося, що воно зовсім зникло, але варто було йому забрати тканину з рани на грудях , як дихання вирівнялося, стало хоч трохи стабільнішим.
Його думки металися, мов блискавки у грозовій ночі. Одні ідеї змінювалися іншими, жодна не давала гарантії порятунку. Він знав тільки одне — гаяти часу не можна.
Озирнувшись навколо, він швидко знайшов дві міцні гілки й змайстрував з них щось на кшталт нош. Уже почав обережно перекладати мене, як раптом почулося гучне цокання копит і гуркіт коліс. Алекс рвучко підвів голову — до нього, здіймаючи куряву, неслися двоє конюхів на кареті.
Коли вони зупинилися, не витрачаючи жодної миті, разом підняли мене і обережно поклали всередину. Алекс скочив у карету, не відводячи від мене очей. Його руки стискали мою долоню, ніби намагаючись втримати мене в цьому світі.
— Тримайся, Мегді… Чуєш? Тримайся… — шепотів він, навіть не усвідомлюючи, що говорить уголос.
Його серце гупало у скронях, у грудях клубочився страх, такий нестерпний, що він ледь дихав. Він молився всім богам, яких лише знав, благаючи їх не забирати мене. Він не міг дозволити, щоб історія повторилася, щоб знову втратити дорогу серцю людину.
Карета мчала вперед, розтинаючи простір, а Алекс стискав мою руку, відчайдушно борючись із жахливим передчуттям, що, можливо, він запізнився.
Карета ще не встигла повністю зупинитися, як Алекс, охоплений несамовитим нетерпінням, вистрибнув на ходу, ледь не перечепившись об бруківку, і стрімголов кинувся до будинку лікаря. Двері з гуркотом розчинилися від його різкого руху, і назустріч йому вийшов чоловік — високий, занадто худий для свого зросту, з гострими вилицями й проникливим поглядом, що, здавалося, пронизував наскрізь.
Лікар лише на мить затримав на ньому погляд — одного погляду на зблідле обличчя гостя, на його затуманені від тривоги очі й судомно стиснуті закривавлені кулаки вистачило, щоб зрозуміти: справа надзвичайно серйозна.
— Помічнику! — його голос гримнув, мов гроза, розтинаючи повітря. — Стерильні бинти, антисептик, ноші! Швидко!