Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Маркіян, помітивши мою напруженість, м’яко обійняв мене за плечі. Його дотик мав би заспокоїти, але замість цього викликав у мені дивне відчуття дискомфорту. Холодний спазм пробіг по спині, і я ледь стрималася, щоб не відсісти.

— Христино, ти мені дуже подобаєшся. Як щодо того, щоб ми були разом? — його голос був надто м’яким, надто спокійним, немов він зачитував вивчений текст. — До речі, мама тебе схвалила.

Я глянула на нього, потім на його матір, яка сиділа навпроти нас і всміхалася з таким виглядом, ніби це вона щойно отримала зізнання. Чудово. Мені тепер що, звітувати перед нею за кожен крок?

— Маркіяне, ти хороший хлопець, але… — я зробила паузу, обираючи слова, і цього вистачило, щоб він упевнено усміхнувся. Його мама теж.

Наче вони вже вирішили за мене. Як мило. Напевно, вона й за нашим інтимним життям буде стежити, бо така опіка здавалася мені аж занадто зайвою.

— Христино, якщо тебе турбує моя мама, я впевнений, що ви знайдете спільну мову. Вона в мене чудова.

Я стримано посміхнулася. Маркіян м’яко, але впевнено знову обійняв мене за плечі.

— Таких дівчат, як ти потрібно оберігати та цінувати.

Я хотіла щось відповісти, але завмерла, коли перехопила погляд Тимура, який підійшов до нашого столика. Його очі ковзнули по Маркіянові, а потім зупинилися на мені. Здивувалася, блакитні очі палили ревнощами, він дивився на мене так, наче я була його власність, і мені це геть не подобалося. 

— Тимур… — почала я, але не змогла продовжити — слова застрягли в горлі.

Весельський звернувся до Маркіяна, і його слова «мою Квіточку» змусило мене стиснути кулаки. Він знову це робить. Знову провокує.

— Це мій друг, — я глянула на Маркіяна.

Тимур скривився:

— Друг? Цікаво, а багато в тебе таких друзів?

Його слова вдарили сильніше, ніж будь-яка образа. Я змусила себе не реагувати. А коли в розмову втрутилася Ганна Романівна, Тимур відповів їй так, що я ледве стримала лють. Далі терпіти я не збиралася.

— Дякую, вам за чудовий вечір! Але я вже піду, — піднялася я, і вийшовши з-за столу, схопила цього нахабу за руку і вивела його з закладу.

Вийшовши на вулицю, я більше не стримувала себе. Слова виривалися самі, гострі, влучні. Але ж Весельський не з тих, хто легко здавався. Тимур, мабуть, вирішив, що розмова про квіти зможе загасити ту пожежу, яку він сам же й розпалив у мені. І мало того, моя відмова звучала для нього як виклик. Треба було зразу зацідити йому ляпаса і піти, але цікавість, що буде далі, виявилася сильнішою за мене. А Тимур звісно, повів мене у квітковий магазин, вирішив звабити мене квітами, фірмова авантюра чоловіків. Думав, подарує мені квіти і я кинуся в його обійми. Самовпевнений нахаба. Але Тимур пішов далі і вирішив своєю лівою рукою ще щось написати мені. Я навіть читати того не збиралася. Його красиві слова на мене не діють. Хай йшов би і використовував такі прийоми на інших.

Розрахувавшись карткою, він простягнув мені квіти і листівку, на яку я й оком не повела. Але квіти… О, вони мені ще знадобляться. Вийшовши, я розривала листівку, спостерігаючи, як її шматки падали до смітника, цікавість від того, що там написано охоплювала мене з середини, але я трималася гідно, і в ту ж мить використала букет за призначенням. Тобто, почала бити ним Тимура. Він міг би зупинити мене, але ні, цей божевільний стояв і усміхався. Таки він невиправний ідіот.

Закінчивши, мені таки дійсно полегшало, але Весельський, як завжди, з жартами. Я подивилася на нього скептичним поглядом і висловила те, що завжди про нього думала, але не ненавидіти я його точно не могла. Розвернувшись, я рушила геть. Тимурові зателефонували, і він, відповівши, пішов у іншому напрямку. Серце досі билося невгамовно після всього, що сталося, та я намагалася не зважати. Зупинившись біля найближчої зупинки, я сіла в маршрутку, щоб дістатися до метро.

А звідти — до друзів.

Мені треба було з’ясувати, чи справді у Михайла є сестра на ім’я Ганна. Бо якщо так… то, можливо, вони вирішили «випадково» підсунути мені цього кавалера? Адже він зайшов саме в той квітковий магазин, де я працювала.

Збіг? Чи добре спланований хід?

Від авторки:

Ось, що приховує Маркіян — «матусин хлопчик». Поруч із мамою він слухняний і стриманий, але чи зможе він знайти свою власну дорогу, якщо вийде з-під її опіки? А ви взагалі хочете розділ від імені Маркіяна? Напишіть в коментарях. А Тимур... Він, здається, забув, що йому давно не п'ятнадцять. Поруч із Христиною він жартує, грається, сперечається, наче закоханий підліток, але чи не ховає він за цим страх бути відкинутим?

Шанси змінитися є в обох. Маркіяну варто знайти свою незалежність, а Тимуру — показати, що за його легкістю стоїть серйозність намірів. Як думаєте, хто зробить перший крок до повного дорослішання?