Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 14. Побачення втрьох

Христина

Зайшовши до кафе, я одразу помітила Маркіяна в компанії жінки середнього віку, з вигляду років за сорок. Несподівано для себе, я зупинилася. «Хто вона? Невже мама,» — подумала я, хоча й не була впевнена в своїх здогадках. Тонка нитка сумніву все ж змусила мене підійти ближче. І ось тоді я побачила, як він підвівся, зустрів мене теплою усмішкою, галантно запросив сісти на диван біля нього.

— Доброго дня, — сказала я, намагаючись бути ввічливою.

— Доброго дня, — відповіла жінка, її погляд був уважним і навіть трохи досліджувальним. Її обличчя здавалося мені незвично знайомим, і я не могла зрозуміти, де я могла бачити її. А потім згадала, що бачила цю жінку на родинній фотографії у квартирі друзів.

Маркіян, мабуть, помітив моє здивування і поспішив роз’яснити ситуацію:

— Христино, познайомся, це моя мама, Ганна Романівна. 

Коли я це почула, мене буквально вразило. Ганна Романівна... Михайло теж Романович... Це був збіг? Чи, може, все набагато цікавіше, ніж я думала? Відчувала, як моє серце почало битися швидше, але спробувала зберегти спокій.

— Вибачте, але я прийшла на побачення з Маркіяном... І ви теж тут будете? — запитала я, намагаючись не звучати занадто здивовано, хоча це було справді незвично. Хто взагалі приходить на перше побачення з мамою?

Ганна Романівна посміхнулась, ніби розуміючи, що моє питання було більше здивуванням, аніж справжнім запитом. В її погляді не було ані натяку на образу чи незручність — лише доброзичливість.

— О, не хвилюйтеся, — сказала вона, злегка похитуючи головою, — я просто не могла залишити свого сина самого, коли він чекав таку чудову компанію. Це не часті моменти для нас, правда, Маркіяне?

Маркіян усміхнувся.

— Моя мама завжди була для мене не просто підтримкою, а й партнером у всьому. Вона завжди поруч, навіть коли це стосується моїх особистих справ. І я дуже ціную її думку.

Я підняла брови, намагаючись виглядати спокійною, хоча в голові почався справжній калейдоскоп думок. Такого я явно не очікувала! Це було більше, ніж просто звичайна материнська опіка — між ними було щось глибше, щось, що не вкладалося в мою звичну картину світу. Їхнє спільне партнерство, та настільки відчутна залежність одного від думки іншої — усе це виглядало дивно, і я почала відчувати певну незручність, наче втручалася в якусь надто інтимну ситуацію.

— Христино, я замовила тобі салат «Цезар», а моєму красунчику — м’ясо, адже він у мене справжній чоловік, — солодким голосом промовила Ганна Романівна.

— Дякую вам! — вимовила я, намагаючись, щоб голос не видав моєї розгубленості.

Маркіян кивнув, наче слухняний школяр, і мені здалося, що навіть його постава змінилася — плечі злегка опустилися, а погляд став м’яким, майже дитячим.

І тут трапилося те, що остаточно вибило мене з колії. Ганна Романівна піднялася, дістала серветку і, нахилившись до свого «справжнього чоловіка», ретельно заправила її за комір сорочки, щоб, не дай Боже, Маркіян не обляпався. А тоді ніжно поцілувала його в лобик.

Мені здалося, що я забула, як дихати. Світ навколо розплився, і я лише чула власні думки, що розліталися в усі боки: «Куди я потрапила? Чи ще не пізно втекти?»

Я спробувала непомітно озирнутися до виходу. Але незважаючи на внутрішнє сум’яття, я вирішила взяти себе в руки. 

— А ви завжди так, приходите на побачення сина? — запитала я, намагаючись тримати голос спокійним.

Мене справді зацікавило це питання, бо, зізнаюся, я не могла уявити, як це — мати такий міцний і непробивний зв’язок, що виходить за межі звичайної батьківської турботи. І хоча я не була готова для таких глибинних відповідей, у мені жевріла надія, що їхні слова прояснять ситуацію.

Ганна Романівна подивилася на мене і усміхнулась, але її погляд був настільки проникливим, що я зрозуміла — вона точно розуміла, що стоїть за моїм питанням. Її голос прозвучав спокійно і навіть трохи розважливо.

— Так адже кому, як не мені, краще знати, хто кращий для мого єдиного синочка, — сказала вона, і в її словах прозвучала певна впевненість, як у людини, яка не звикла сумніватися у своїх рішеннях.

Відповідь Ганни Романівни відразу поставила мене в незручне становище, адже я зрозуміла, що це питання для неї не просто про стосунки сина з іншими людьми. Це було питання її місця в його житті, його вибору і того, як вона бачить своє місце у світі, де Маркіян вже виріс. Я відчула, як моє серце трохи стиснулося від думки про це. Я не могла зрозуміти, як і чому Маркіян, зі всіма своїми сильними і впевненими словами, міг бути так прив’язаний до своєї матері. Ми тільки нещодавно познайомились, і хоча він здавався цікавим і привабливим, всі ці розмови про «партнерство» і «залежність» від думки мами явно не входили в мої уявлення про те, яким мав бути чоловік.

Моя мама завжди вчила мене, що важливо шукати самостійних людей, здатних приймати рішення без втручання з боку близьких. І ось я сиділа перед Маркіяном, який здавався цілком залежним від думки своєї матері, навіть у таких дрібницях, як побачення. Я не була готова до такого, і це ставало ще більш очевидним.

Я озирнулася. У кафе було людно — розмови, сміх, дзенькіт чашок, аромат свіжої кави. Усі були зайняті своїми справами, а я почувалася чужою серед цього хаосу. Незручно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍