Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Дякую, вам за чудовий вечір! Але я вже піду, — сказала вона, схопивши мене за руку. І, не давши шансів на суперечки, повела мене до виходу, швидко крокуючи.

Як тільки ми вийшли на вулицю, Христина, схоже, остаточно не витримала.

— Серйозно, Весельський?! Хлопець?! Це все, на що ти спромігся? Що, більше нічого придумати не зміг? І чому я досі не в курсі, що в мене з’явився такий нестерпно дратуючий хлопець? — вибухнула Тіна, її голос ледь не пробив бетон, а погляд був настільки гострим, що можна було б порізатися. У її очах загорілася буря, а на губах грала грайлива, але трохи нервова посмішка — наче вона сама не була впевнена, чи це більше гнів, чи легка насмішка.

Я не здивувався, хоча й чудово розумів, що мій план спілкування з нею вийшов зовсім не таким, як я уявляв. Але йому не можна було дати згаснути.

— Тихіше ти людей розлякаєш, — усміхнувся я, намагаючись зняти напругу. — Спокійніше, Тіно. І знаєш, я був би щасливий бути твоїм хлопцем, якщо б таке почесне звання дісталося саме мені. А ще, я ж пам’ятаю, як ти любиш квіти. Тільки скажи, ти більше за зрізані чи за живі? І які твої улюблені?

Її обличчя, здавалося, ще більше погрозливо наливалося червоним, а очі як і раніше залишалися лютими.

— Не заговорюй мені зуби, Весельський, — вона хитро підняла брови, не стримуючи посмішки. — Я не поведуся на твої солодкі слова. І квіти мені від тебе не потрібні.

— О, то це виклик! — я підняв брову й блискавично схопив її за руку. — Ну що ж, тримайся міцніше!

— Куди?! Відпусти мою руку, ти що, здурів?! — Христина спробувала пручатися, але, визнаймо, не надто завзято.

Я стрімко повів її до найближчого квіткового магазину, викликаючи зацікавлені погляди перехожих.

— Весельський, якщо ти зараз не поясниш, що відбувається…

— Тоді буде ще цікавіше.

Зайшовши до магазину, я впевнено вибрав п’ятнадцять білих троянд.

— Це що, теж якась твоя фірмова авантюра? — з підозрою запитала Квіточка, склавши руки на грудях.

Я театрально зітхнув і попросив ручку та листівку. Писав швидко, ніби грав у покер із долею, роблячи найбільшу ставку в житті.

«Дорога моєму серцю Христино!

Ці п’ятнадцять білих троянд — не просто квіти. Білий — колір щирості, особисто для мене, а я хочу бути з тобою щирим, як ніколи раніше. А троянди… Вони як ти. Ніжні, красиві, але з характером. Колись я був саме таким — незграбним, дурним підлітком, який не знав, як сказати тобі про свої почуття, тому ховав їх за незграбними вчинками та невмілими словами.

Я знаю, що заподіяв тобі біль, і жалкую про це. Але якщо ти дозволиш, я хочу виправити це. Хочу стати людиною, яка заслуговує твого прощення… і, можливо, твого кохання.

Моя найбільша мрія — поцілувати тебе. Я більше не хочу ховатися за жартами чи відступати назад. Я не збираюся втрачати тебе.

P.S. Це перші квіти, які я коли-небудь дарував дівчині. Сподіваюся, не останні.

Кохаю тебе.

Твій дратуючий, але невиправно чарівний Весельський.»

Розрахувавшись, я простягнув їй листівку разом із квітами і усміхнувся:

— Ну, і що тепер скажеш?

Тіна мовчки взяла троянди, але на листівку навіть не глянула. Це вже був тривожний дзвіночок. Я взагалі-то в неї душу вклав.

Як тільки ми вийшли з магазину, вона, не вагаючись, демонстративно порвала листівку на дрібні клаптики біля найближчого смітника.

— Ого, це щось новеньке! — я присвиснув. — Взагалі-то, зазвичай люди читають, перш ніж влаштовувати театральну сцену.

Вона проігнорувала мій жарт і… ох, леле! Взяла троянди в обидві руки, і почала ними лупити мене по плечах.

— Ненавиджу тебе, Весельський! Ти мене бісиш!

— А я думав, це романтичний момент, — хмикнув я, ухиляючись, але не відходячи далеко.

— Ти! — ще один удар. — Мене! — ще один. — Дістав!

Пелюстки летіли в повітрі, наче конфетті на святі божевільного кохання. Люди на вулиці вже почали озиратися, хтось навіть зупинився подивитися, чи не знімається тут випадково реаліті-шоу.

А я? Стояв, усміхався і терпів. Бо знав, що фізичний біль від троянд — ніщо порівняно з тим, що я колись завдав їй.

— Все? — запитав я, коли від букету залишилося більше стебел, ніж квітів. — Чи мені піти купити ще один, щоб ти точно випустила весь гнів?

Квіточка затримала на мені погляд, очі все ще палали, але щось у них змінилося.

— Ти просто нестерпний…

— Знаю, — я підморгнув. — Але ти ж не зможеш жити без того, щоб мене не навидіти, правда?

Вона закотила очі й зітхнула. Але тепер ми точно ближче до нового початку.