Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

народиться п’ятий, він буде зватися Салко. Моє право назвати дитину так, як хочу, і нехай при мені залишиться, чому хочу дати їй братове ім’я. Хто посміє в це втручатися? Суд його судив і засудив, справа ця вирішена раз і назавжди, а ріднí — і моїй, і жінчиній — краще мовчати. Їх не було поруч у потрібній час, коли можна було всьому запобігти, то хай не буде їх і тоді, коли у світ знову прийде малий Салко. Я не віруючий, а от брат мій був. До мечеті я заходив лише як турист, і то в Стамбулі, але всередині мені не сподобалося. Я не вірю і не маю зайвого часу, щоб гаяти життя на вірування. Я був заблизько до смерті, щоб так чинити. І не Аллаг мене тоді врятував, а людина. Одна-єдина. Нікого, крім мене, не має обходити, хто це. Та хай би який невіруючий я був, платитиму, щоб для мене читали молитви, — всі, що потрібні, аби в мене знову народився син і я назвав його Салко.

Ось і все, що я міг би сказати про свого брата. Ще хіба додам про несправедливість закону, за яким рідні не мають права знати, де похований засуджений на смерть. Для нашої рідної матері це не має значення, а от для мене має. Я хотів би знати, щоб поховати його по-людському. Якщо злочинця покарано, то нащо карати тих, хто по ньому серед живих залишився.

Оце все, і ні слова більше від мене. Відколи Салко більше немає, я й краплі ракії до рота не взяв. І не тому, що хотів би, але борюся з собою, просто вона мені остогидла. Того дня, коли нам повідомили, що страту виконано, було близько п’ятої вечора, і мене пронизав якийсь біль, я різкіше відчув усі запахи й думав: ось, я дихаю, а він більше не дихає; і тоді я налив собі ракії. Як налив — так у мене шлунок і збунтувався, вся кислота з нього ринула назовні. Дві години я блював жовчю і не міг зрозуміти, що зі мною. Амра розхвилювалася, хотіла викликати швидку, а я їй сказав: «Не треба, чуєш, лікар тут не зарадить!». І справді. Чотири рази я марно лікувався від алкоголізму і не міг вилікуватися. Лікар казав: «Минеться, коли у вас народиться дитина!». Народився перший, другий, третій і четвертий син, але якщо я й міг без ракії, то ракія не могла без мене. Врешті я опинився у закритому відділенні яґомирської психарні. Бився головою об стіни, благав, щоб мені дали випити. Нічого не допомогло, але відколи повідомили, що мого Салко більше немає — ракія зробилася мені огидною.

Усе почалося ще в гімназії. Хлопці любили заноситися перед дівчатами і вихилити на перерві два подвійні «влахови»[65], а потім п’яними глузувати з учительки музики. Такі були часи тоді: волосся довге, розум куций, а які зараз — не знаю. Та ще й відколи батя злетів з рейок, відколи його витурили з Партії й він із заступника директора зробився службовцем низького рангу, лихо поселилося в хаті; все, що вчора було добрим, сьогодні стало поганим — тож я дістав нову причину для пиятики. Справжню, чоловічу. Коли п’єш від горя й страждань.

Не знаю навіть, як я такий вступив до університету. Та все ж мене прийняли. Старий казав: «Дивися ж тепер, сину, ти в мене один залишився!». Мовляв, щоб я покинув пити і взявся за книжки. Я сказав: звісно, як же інакше. Думав, що вийде, але мене, бач, не відпустило. Сестра всім на зло вийшла заміж, аби тільки втекти з цієї божевільні, поїхала жити в Тузлу, народила дитину і зразу ж розлучилася. Але вона не любила приїздити. Чого дивитися на старого, який перетворювався на руїну, на матір, від якої й так не було жодної користі, на мене, що брів додому п’яний, і на Салко, що взагалі нікуди не виходив, відколи йому заборонили ходити до медресе.

Тільки спускався в підвал, розстеляв там на вугіллі молитовний килимок і знай собі молився.

Я сидів в університетському кафе, наливався віньяками[66], поки мене не викидали геть. Так кілька разів я сп’яну побився. Чи хтось скаже щось проти Салко, чи мені просто здасться — і зразу ж починається движуха. Досить було, щоб при мені згадали Джиласа[67] — коли той Джилас уже злетів з котушок, — і я одразу думав, що це з мого старого знущаються, і знову був готовий битись.

Коли на мою п’яну бійку вперше приїхала міліція, мене одразу ж відвезли у лікарню на промивання шлунку. Наступного дня я вже був у психлікарні. Ось так усе й почалося. Амра ж наче знала, що одного прекрасного дня ракія мені остогидне, терпіла мене й супроводжувала з лікарні до лікарні, вийшла за мене такого заміж і народжувала мені синів. Хай ще тільки народить мені Салко, і я їй поставлю пам’ятника, більшого за пам’ятник Енверу Ходжі в Тирані.

* * *

Коли йде дощ, я відчуваю, що мене розносить. Те, що було моїми пальцями, тепер далеко від мене, хто знайде їх, скаже — камінь і земля. Мої легені й те, що лишилося від голови після того, як мій мозок вилетів з неї і розметався подвір’ям фортеці в Златішті, — все воно перетворюється на землю, поки я чекаю і не можу дочекатися. Салко мене звати, а дощ не зупиняється уже третій день. Звуся Салко, — підказує і мій мозок, який зібрали у відро і викинули в сміття, прибираючи подвір’я. Тепер я у двох кінцях Сараєва одразу: на Требевичі біля Першого Шумара і на сміттєзвалищі над Хумом. Салко до Салко не може поглядом сягнути, а між нами місто, тече Міляцка, і, здається, потроху забувається, чим я був. Сьогодні вранці мені спало на думку, що по мене досі не приходять, бо я не цілий в одному місці лежу, але ж Бог всемогутній, для нього цей світ маленький, і йому недалеко від Хума до Требевича.

Я маю час перебрати усі свої недобрі вчинки. Або недобрі думки, що, по суті, виходить на одне, коли вже я не можу нічого виправити. Я думав, що мій батько мене не бачить. Для нього не було мене так само, як у ньому не було Бога. Мій нещасний Хамдо, ходячи по хаті, пильнував, щоб не роздушити павука, пильнував, щоб якась дитина