Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Розділ 13

Відкладати розв'язання проблеми в довгу скриньку я не звикла і, як тільки стає, можливо, беруся за справу. Більш вдалий день і не придумаєш. Гнат мало того, що йде на роботу, ще й попереджає, що можливо ночувати не повернеться. Моє занепокоєння з цього приводу капосний чаклун відкидає відразу ж, і намагається запевнити, що це лише звичайне чергування, яке не може бути небезпечним. Але я буквально носом відчуваю – бреше, зараза. Бреше і не червоніє. І це лякає не на жарт. Зволікати не можна ні в якому разі

Проводячи поглядом машину, покидаю балкон і щільно прикриваю за собою двері. Навіть найменший протяг не повинен нам заважати.

Я б уже узялась до дій, але Мілош, по-хазяйськи розвалившись у кріслі, переконує почекати до сутінків.

― Розумієш, господине, ― мружить жовті очі. – За межу найлегше потрапити, коли сам перебуваєш у прикордонні.

– Це як? – влаштовуюсь на килимі, розставляючи свічки для вправи. Перед місією не завадило б заспокоїти та врівноважити свою внутрішню енергію медитацією. 

– Ну, ось дивись, господине, – помахує хвостом мій друг. – Щодня нам доводиться переступати кордони... Різні… Матеріальні та ментальні, значущі та непомітні. Адже, по суті, ми навіть і не замислюємося, що кожного разу змінюємо своє місце розташування не лише у просторі та часі, а й у астральній та уявній сфері. Переступила поріг – вже подолала кордон між будинком та вулицею, провела сонце на заході – побувала на межі дня і ночі, вивчила нову інформацію – поборола незнання.… І саме в такому прикордонному стані легше потрапити у простір між нав’ю та яв’ю.

– Ну, тоді виходить кордони, можна знайти скрізь. Навіщо чекати? ― Не розумію я.

― Для досвідчених і сильних відьом можна і не чекати, але тобі для першого разу, відьмочко, все ж таки доведеться. Сутінки твій час, ти тоді сильніша. Інакше захиститися не зумієш...

― Тільки сутінки? ― педантично цікавлюся. А що як знадобиться. 

– Поки що вони. Ось підростеш трішки, підучишся, і час доби для тебе не матиме значення. 

Кіт зістрибує з крісла та підозрілим поглядом приймається оглядати приготований інвентар.

– Перевіряєш? – підіймаю брови. Приховати образу в голосі не вдається. Неприємно, коли тебе вважають за некомпетентну навіть у таких елементарних речах.

– Ні, що ти! - Обурено округляє очі. – Просто цікаво стало, чим зараз користуються для ритуалів.

– А ти хіба не знаєш? – запалюю першу свічку і передаю нею вогонь на всі інші.

– Час змінюється, а я вже не молодий, – зовсім по-людськи зітхає кіт. ― Востаннє при мені відьмачили років п'ятдесят тому.

– Ну, дивись тоді, – знизую плечима і повертаю свічку на місце. Ще раз перевіривши, чи свічники утворили рівносторонній трикутник, опускаю долоні на коліна і входжу в транс. Дивно, але з кожним разом робити це стає все легше і легше. Подумати тільки, раніше я прикладала стільки зусиль, а тепер виходить буквально натисканням пальців.

Після медитації я ще повторюю домашнє, задане Вікою, а саме ментальний пошук води, а потім повертаю зовсім нову фішку, яку мені поки що ніхто не показував, а я сама вичитала в книзі. Віка згадувала, що вода запам'ятовує інформацію та здатна її передавати. Цікаво, чи вийде у мене дізнатися цю інформацію. Книга радила покластися на своє чуття і уявити найпростіший для себе спосіб набуття нових знань, чи це читання тексту, прослуховування або ж намальовані образи. 

Зосереджуюсь, намацавши слід маленького струмка від снігу, що розтанув, біля під'їзду, і подумки тягнуся до нього. Голос тихий і слабкий, але воно й не дивно, тоненький струмок уже майже замерз і ледве відчувається. 

― "Ну ж, крапелька, поговори зі мною" ― про себе прошу рідну стихію, намагаючись вслухатися в шепіт. Але чи то я поки що невміло дію, чи то струмок надто слабкий, тільки крім неясного шелесту я нічого не чую. 

Промучившись пів години, виходжу з трансу, вирішивши, що потрібно буде знову при нагоді потренуватися. Корисне вміння, як не крути, вивідувати потрібні відомості за допомогою води. Ігнат має ворона, який доносить, і на мене в тому числі, а в мене буде Крапелька…

За турботами, вправами та підготовкою якось і не помічаю, як пролітає час. Але що нижче опускається сонце, то сильніше мене охоплює занепокоєння і хвилювання. А чи такою розумною є моя витівка. Чи можу я перейти туди, куди іншим заборонено вхід?

―Готова?  Треться об мої ноги кіт, помахуючи в нетерпінні пухнастим хвостом.

– Готова! – твердо киваю, відкидаючи сумніви. Якщо я затіяла цю капость, то треба довести її до кінця. І довести з найменшими втратами для себе.

Очі кота пильно розглядають мій рішучий вираз обличчя, мабуть, перевіряючи, чи я не вагаюся у своєму виборі. Але я незворушна, як статуя, і така сама впевнена. Принаймні зовні. Усередині все стискається від страху тугим вузлом. Нудота підступає до горла, і я нервово ковтаю, витерши спітнілі долоні об спортивні штани.

– Ходімо, хазяйко, – каже домовик.

Біля фігури кота починає клубочитись туман, і він крокує прямо в нього, а я беззаперечно йду за ним.

Не знаю, як для Мілоша виглядає кордон, мені ж він нагадує спочатку довгий коридор, з високими мурами, зробленими з диму. Вгорі замість стелі теж клубочиться дим, потім, коли ці стіни розходяться, ми опиняємося в сутінковому осінньому лісі. 

Під підошвами домашніх туфель пружинить листя і волога земля, але що там насправді я не бачу, мої ноги до самої середини литки огортає сірий туман. Мілоша майже не видно, я розрізняю кота, який біжить попереду, лише по довгому хвосту, що стирчить трубою.

Химерно вивернуті чорні стовбури дерев схожі на стирчащі руки своїми довгими розчепіреними безлистими гілками.

― Швидше, господиня! ― підганяє домовик. Його напруга передається мені. Відчуваю – якщо я зроблю щось неправильно, то ціна цієї помилки буде надто великою.

Кілька разів спотикаюся об невидиме в тумані коріння, що вилізло на поверхню землі, але мені все-таки вдається втримати рівновагу. Я одразу випростуюсь і прискорюю крок, наздоганяючи свого провідника, поки він різко не зупиняється на узліссі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍