Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

коня у дворі граб’ї Кароля — Ян Амор, і я зрозумів, що сталося. Тато відкинув Яна, польський аналог Івана, і залишив Амора. Амор — «кохання» латиною, і, наскільки я знав тата, було цілком можливим, що він вирішив, що це було для нього доречне псевдо.

Із клубком у горлі я запитав про долю командира. Його вбили, полонили чи, може, він утік?

Пан Атрамент не знав відповіді. Про бій було відомо мало, ходили різні поголоски, але про Амора нічого не казали.

Я полегшено зітхнув, але не виказав своїх почуттів. Я вважав за краще не відкривати йому своїх думок. Так я нібито усував чи принаймні зменшував імовірність того, що тата може спіткати лихо.

Прагнучи забратися геть від джерела лихих новин, знову думаючи, що так вони нібито стануть менш вірогідними, я сказав, що маю йти і зроблю все можливе, аби рукопис надрукували, і ми попрощалися.

Коли я йшов, він сумно згадав, що Обскура сконала в ніч перед його від’їздом. Вона відчула, що він збирається їхати, і вирішила й собі піти. Вони зустрінуться на тому світі. Йому бракувало часу поховати її, тож він попросив сусідів це зробити. Якщо вони цього не зробили, він поховає її сам, коли повернеться додому.

Нора?

Атмосфера у вагоні була напруженою. Вони також почули про бій і командира Амора, й усі засмутилися. Тета Еда зблідла, як ніколи раніше, вуйко Ґенко спохмурнів більше, ніж звичайно, а очі Стефи почервоніли. Вона, вочевидь, плакала. У Нори була істерика. Вона верещала крізь сльози, що Амор, напевно, тато, бо тато мав коня на прізвисько Ян Амор, якого любив, і що він обрав собі за псевдо Амор, бо Ян — то польське ім’я, а він не хотів, щоб думали, ніби очільник загону українських повстанців поляк. Вона була впевнена, що тата вбили, і ми тепер круглі сироти, і немає нікого, хто про нас подбає.

У мене ніби щось обірвалося всередині, і охопила мене нестримна лють. Я підбіг до неї і, з обличчям налитим кров’ю, закричав на все горло, що то неправда. Тато — зразковий вояк, і він не дозволив би росіянам себе вбити. Він не так давно вирвався з оточення неушкодженим, і так само було й тепер. Крім того, повстанці потребують його і зробили б усе, щоб його захистити. Йому, напевно, вдалося втекти.

Потім незаплановано, сам насправді повіривши власним словам, ніби так воно й було, я сказав, що тільки-но розмовляв із паном Атраментом і він розповів мені про бій і татову втечу. Тата бачили після бою з кількома його вояками, вони перегрупувалися й чекали на підкріплення, маючи намір продовжувати боротьбу.

Величезна брила, здавалося, звалилася з моєї душі, і я усвідомив собі, як вона досі на мене тиснула. Світ раптово прояснішав, як і моє життя та майбутнє. Я почувався краще, ніж до того, коли почув новини від пана Атрамента, можливо, так, як почувався до війни, коли ми були вчотирьох. Тато був живий і здоровий, він воюватиме за наш народ і переможе, й одного дня ми будемо знову разом утрьох.

Наче виснажений через ті велетенські зусилля, яких мені довелося докласти, я присів на підлогу там, де стояв, затулив обличчя руками й заплакав, здригаючись і схлипуючи.

Мене обійняли чиїсь руки й притулили до теплого тіла, і я побачив, що то Стефа, яка стала навпочіпки біля мене. Вона нахилилась і поцілувала спочатку в щоки, а потім в очі й довго міцно мене пригортала, гладячи по голові. Я спершу не побачив Нори, але потім помітив, що вона переді мною, теж на підлозі, й несамовито гамселить по ній, наче по клавішах піаніно. Відтоді вона часто так робила.

9

Теорія людини?

Наш потяг відійшов наступного дня, і я сидів на підлозі біля дверей і читав рукопис пана Атрамента, звісивши ноги через край. Через отвір натягнули мотузку, щоб люди не повипадали, але вона не була досить товстою, щоб цьому завадити. Та мотузка була не більш ніж нагадуванням, що за нею небезпека.

Рейки бігли крізь рівну місцевість з охайними біленькими хатками під дахами з червоної черепиці, що ховалися за парканами зі штахету. Уздовж рейок росли сади й кущі, за ними видніли гарно оброблені поля, що тягнулися ген аж до невисоких пагорбів на обрії. Деякі з піль уже були голі, але інші й досі буяли темно-зеленою рослинністю, що чекала на жнива. Високо над землею, не заважаючи їй, висіло бліде безхмарне синє небо із сонцем посередині. Повітря було свіже й прохолодне, як на початку літа. Здавалося, клімат тут був м’якший і вологіший, ніж з іншого боку гір.

Я зняв шнурок, що зв’язував теку, і почав гортати рукопис. Він був напрочуд тонкий, не більше двадцяти сторінок, написаний чорним чорнилом охайним каліграфічним почерком пана Атрамента. Майже видавалося, що рукопис надруковано чудовим курсивним шрифтом. Текст починався після титульної сторінки.

Перше прочитане речення мене одразу здивувало: «На початку Бог створив небо та землю» — тотожне тому, яким починається Біблія, і яке я завчив у школі на заняттях з катехізису. Я читав далі, текст і надалі не відрізнявся: «А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води…»

Я був приголомшений — що це, якийсь жарт? Чи пан Атрамент морочив мені голову, іронічно натякаючи, що мені варто шукати втіхи від злої долі в Біблії, щоб зрозуміти, що в Книзі лихої долі немає?

Це не мало сенсу. Він говорив серйозно і не міг глузувати з мого становища.

Неохоче, але наполегливо я читав далі й зрозумів його задум: він змішував біблійний текст із власними словами, змінюючи його і спрямовуючи в інший бік. Це стало очевидним, коли він увів людську постать. За його текстом: «І сказав Бог: створімо людину за образом її сусіда, за подобою сусіда», замість: «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», і далі: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живим створінням з Божим духом у ній», замість «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею». Він казав, що всі люди створені однаково й усі мають у собі щось божественне.

Знаючи те, що я пізнав за своє коротке життя про людину, я вважав це безглуздим і був