Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

ладен кинути читати, але через цікавість, куди ж він гне, продовжував. Поступово його писання видавалося не таким безглуздим, як нудним, тож я почав перестрибувати через речення, потім абзаци і врешті сторінки. Він наполягав на тому, що всі люди хороші й усі мають божественний дух у собі, що людство — це втілення Господа. Я ще не дійшов кінця, але вже зрозумів, до чого він веде: люди мають любити одне одного й поклонятися одне одному, як Господу, як колись вони любили Його й поклонялися лише Йому самому.

Я складав переглянуті сторінки коло себе на підлогу. Раптом подув вітру увірвався знадвору й поніс титулку. Вона піднялася в повітря білим птахом, граційно потріпотіла в ньому кілька секунд і щезла, опустившись праворуч від мене. Потяг посувався вліво.

Я згадав про пелюстки ромашок, які відривають, промовляючи «любить — не любить». Мені це видалося кумедним, і я вирішив зімітувати процес зі сторінками рукопису — я підкидатиму їх угору одну за одною, промовляючи: «Бог любить мене — Бог не любить мене». Цікаво, чим все закінчиться.

Я зібрав сторінки, що розклав долі біля себе і, починаючи від першої й далі за порядком, став підкидати їх одну за одною в повітря, голосно промовляючи фрази.

Вуйко Ґенко, вочевидь, спостерігав за мною і, коли я викинув кілька сторінок, крикнув, щоб я припинив. Я засмічую землю папером.

Я відповів, що то не папір, а ромашкові пелюстки і що я намагаюся дізнатися, чи любить мене Господь, чи ні.

Не знаю, почув вуйко мене чи ні, але він миттєво заволав сердитим голосом, щоб я припинив.

Ми саме перетинали ріку, їхали по мосту, і не так через переляк, як через раптовий наплив веселощів я кинув у повітря весь стос паперу, чимдуж загорлавши: «Бог не любить мене!» — і побачив, як сторінки затріпотіли, наче зграйка зігнаних голубів, перед тим, як упасти на воду.

Я повернувся до нього й зухвало крикнув, що не засмічую землю — сторінки впадуть на воду, яка занесе їх подалі.

Він з ненавистю дивився на мене з темряви своїми божевільними очима.

Тобі щось наснилося?

Тієї ночі мені наснилося, як тато й мама танцюють уночі. То було останнє, що я снив про них.

Ніч, я стою в полі, такому, що наснилося мені після відвідин нашої хати. Земля довкола порожня й пласка, але на обрії вигинається, поросла великими жовтими квітами, що сяють, як зорі на чорному небі над головою. Місяця немає, але я бачу все навкруги надзвичайно виразно. Цього разу, здається, це є не лише через зорі, а й завдяки квітам. Вони випромінюють світло, як зорі.

Раптово я відчуваю, як щось схоже на подув вітру проходить повз мене, і коли озираюся, бачу, що то танцюють тато й мама. Здається, вони пройшли крізь мене, як повів вітру.

Мама в довгій чорній сукні, в якій її поховали, і я помічаю, як виблискує брошка з гірського кришталю на її грудях. Тато вдягнений як тоді, коли відходив востаннє. Він має із собою автомат, і видно ремінець, на якому той висить, у нього ззаду на шиї. Мамі, напевно, через автомат незручно, бо вона відхиляється далі, ніж треба. Та все ж вона танцює, попри незручність, як я, коли він тримав мене, повернувшись із фронту, і, вочевидь, насолоджується тим, що вони роблять.

Вони танцювали по-іншому, коли я був малий, — повільніше й складніше, — мабуть, танго. Цей танець швидший і складається винятково з обертів — імовірно, вальс.

Вони міцно тримали одне одного, дивлячись в очі партнеру, сп’янілі від танцю, забувши про все на світі. Обертаючись, вони віддаляються все далі й далі від мене і наближаються все ближче й ближче до обрію.

І земля тепер вже не вкрита квітами, а гладенька й лискуча, як танцювальний паркет, у якому відбиваються зорі в небі, і видається, що вони заступили собою квіти.

Вони й далі обертаються, все маліючи і дедалі глибше поринаючи в землю, наближаючись до обрію.

У голові мигає мені думка, що варто було б побігти за ними, аби довше їх бачити, але я стримуюсь. У цьому немає сенсу. Вони зникнуть так чи інакше.

Ще трохи, і вони щезли з моїх очей.

10

Подорож?

Нам сказали, що потяг прямує до Австрії, тому ми могли б бути там за день, але в тому напрямку йшли значно важливіші конвої, і нам довелося їхати різноманітними кружними шляхами й чекати днями в безлюдних закутках. На додачу до Угорщини, ми перетинали короткі ділянки Словаччини й Чехії і, гадаю, одного разу Румунію. У Чехії люди запитували нас: «Prečo utíkáte?» — «Чому тікаєте?» — і коли ми пояснили, що від росіян, з нас глузували. Вони казали, що росіяни хороші.

Їжа?

Їжу готували, коли потяг зупинявся і нам казали, що ми стоятимемо тут якийсь час. Як я вже згадував, люди збирали хмиз і сухий бур’ян, усе, що горіло, розводили багаття поруч із рейками й готували їжу. Для нас, як я теж уже казав, готувала Стефа — зазвичай якусь юшку з картоплею й городиною, переважно морквою, і часом із м’ясом. Якщо потяг свистів, що відходить, усі кидали куховарити, згрібали посуд з напівзвареною їжею і швидко забиралися до вагонів.

З часом харчі, які ми везли із собою, почали псуватися — вже м’які картопля й морква випускали паростки, у сухарях завелися довгоносики, а ковбаси стали слизькими. Дехто підвішував їх на мотузках під дахом вагона, і вони звисали, великі й лискучі, розгойдуючись від руху потяга вперед-назад, ніби члени коней, які щойно помочилися.

Наліт?

Одного разу, коли ми чекали на вузловій станції у великому угорському місті, я вперше пережив наліт ворожих літаків. Це сталося серед ночі, і мене розбурхала від сну Стефа під пронизливе виття сирен. Я раніше ніколи їх не чув і подумав, що то кричать люди від переляку чи, може, вже падають бомби, але Стефа сказала, що то сирени, і пояснила, навіщо вони гудуть. Тремтячи всім тілом, майже в повній темряві, ледве зав’язавши шнурівки, я вдягнувся і вибіг разом з усіма в поле, подалі від станції, але місто тієї ночі не бомбили.

Коли ми повернулися до залізничного вагона, я подумав, що те, що сталося, не таке вже й страшне, і з приємністю чекав на черговий наліт. Кумедно було бачити деяких дорослих настільки наляканими тим, що з ними станеться, — вони зблідли, плакали, трусилися, намагалися сховатися. Хай там як,