Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

Ґенко. Там стало б місця ще десь на два десятки пасажирів. У кутку ми знайшли місце для себе і для наших речей, послали постіль, яку взяли із собою, полягали, чекаючи, доки потяг відійде, щоб заснути.

По довгому часі безшумно, наче побоюючись, без гудка чи свисту він гойднувся, застиг на мить і важко покотився вперед, поступово пришвидшуючись, прямуючи на захід, лишаючи позаду віадук, місто і тунель.

Надворі стояла цілковита пітьма, і я незабаром заснув, заколисаний гойданням потяга, брязканням муфт, що зчіплювали вагони, скрипом пружин і стукотом коліс.

8

Якою була подорож?

Ми просувалися повільно, іноді зупиняючись на кілька хвилин, а часом — на кілька годин, очікуючи на дозвіл рухатися далі, чи то головною колією, чи то другорядною, куди нас переводили, щоб пропустити інші потяги, зазвичай ті, вже описані вище, що везли німецьких вояків.

Разів зо два на день потяг зупинявся на станціях, де можна було роздобути води, помитися й приготувати їжу. Готували в полі неподалік від рейок, де люди могли назбирати хмизу для багаття.

Цим опікувалася Стефа, і я їй допомагав, збираючи гілки для вогнища й каміння, щоб на нього поставити баняк, Нора ж або приєднувалася до нас, або доглядала Стефиного малого. За кілька зупинок ми вподобали кілька каменів і забрали їх із собою, щоб далі користатися ними й не гаяти часу на шукання.

Попри те, чим насправді була ця подорож потягом, мені в ній щось подобалося — я мандрував до чужої країни, проминав різноманітні незнайомі регіони, дуже подібно на те, що робив Свен Гедін, подорожуючи вниз річкою Тарим крізь Сіньцзян.

Вихляння й повороти, які робив потяг, справді нагадували русло Тариму, наче я мандрував човном. А ще подобалося, коли потяг заходив на довгий вигин і можна було побачити обидва кінці — попереду паротяг, що відригує дим, і останній вагон позаду. Тоді я бачив увесь потяг з відчиненими дверима вагонів, людьми, що стояли або сиділи на підлозі, звісивши ноги, і вивчали краєвид, який не переставав мінятися. Це мені також подобалося, бо нагадувало, як ми брали потяг, коли в моєму дитинстві влітку їхали провідати бабу. Тож коли потяг заходив на вигин, я наче переносився на коротку мить у ті ідилічні часи перед війною, коли ми ще не зазнали всіх жахіть, що сталися відтоді, і вчотирьох — тато, мама, Нора і я — мирно й щасливо мешкали на дворі граб’ї Кароля.

Вузлова станція?

За кілька днів ми прибули до величезної вузлової станції в угорському місті й на якийсь час зупинилися там.

На рейках стояло багато потягів, а між ними — запряжені кіньми вози, що привезли втікачів, і тепер люди перетягали свої пожитки до залізничних вагонів. Більшість возів і коней кидали тут, і їх забирали представники угорської влади, хоча були й такі, що поверталися, звідки приїхали, візники яких не планували тікати, і їх наймали лише для того, щоб вони привезли втікачів і висадили.

Потяги формували й переформовували, вагони додавали й відчіпляли, поставали нові потяги, деякі відходили, тоді як інші чекали.

Серед рейваху возів, коней і цивільних ми бачили мадярських жандармів у чорних капелюхах з когутовим пір’ям, хвацько встромленим з одного боку. Ті жандарми ходили навкруги із зарозумілим виразом обличчя, мали загрозливий вигляд і здавалися недоречними, як у часі, так і в просторі, нагадуючи мені картинки з книжок про порослі лісами гірські регіони, єгерів, мисливців і розбійників. Ми начебто опинились у напівцивілізованому середовищі сторіччя тому чи й раніше.

Пан Атрамент?

Я блукав цілий день уздовж рейок поміж потягів і возів, не знаючи, чим себе зайняти, і, здається, на третій день після прибуття побачив постать пана Атрамента, що, розгублений і збентежений, стояв біля воза, настирливо позираючи навкруги, ніби когось шукаючи.

Коли він мене побачив, його обличчя просяяло, і він завзято замахав, щоб я підійшов. Він прибув напередодні й планував тікати з усіма, але передумав і вирішив повернутися. Тікати в чужі землі в його віці було заважко, і його тягнуло додому. Речі вже лежали на возі, і візник збирався везти його назад.

Однак у нього була невеличка проблема — він працював над книжкою під назвою «Теорія людини», в якій спробував визначити, що таке бути людиною в наші часи. Роботу він щойно завершив, але не хотів брати рукопис із собою. Він ніколи не зміг би видати її за панування росіян. Якби ж тільки навідався хтось, хто узяв би її із собою на Захід і там надрукував.

Мене до нього послав сам Господь! Годі уявити когось кращого, хто міг би з’явитися цієї миті. Я ще юний хлопець, але розумний, і попереду в мене блискуче майбутнє. Він довірить мені рукопис, впевнений, що я знайду когось, хто його видасть.

Не чекаючи моєї згоди, пан Атрамент почав нишпорити в одному з клунків на возі, витягнув звідти тонкий стосик паперу в теці, перев’язаній навхрест тонким шнурком, і втулив мені в руки.

Я можу прочитати рукопис, сказав він. Він був певен, що я знайду в ньому чимало корисного. Оскільки я щойно втратив маму й дім, а батько мій далеко, ця праця допоможе мені не занепасти духом. Для мого віку я був непересічно розвинений, і, спостерігавши за мною тривалий час, він був певен, що я зрозумію його твір.

Здивований і зворушений, не знаючи, що відповісти, я мовчки взяв рукопис і притиснув обома руками до грудей, як зазвичай робив із книжками, які носив із собою і читав. Я не зовсім розумів, у чому полягала моя місія, але був рішуче налаштований виконати те, про що мене просили.

Амор?

А чи знаю я, запитав він, змінивши тему, що кілька днів тому відбувся великий бій між українськими партизанами й росіянами? Він назвав село, біля якого сталася сутичка, саме те, про яке говорив чоловік, що приходив до тата тієї ночі. Ні, звідки я можу знати, виснував він сам. Бій був напередодні його від’їзду, і в місті тільки про це й говорили, але потяг, яким ми їхали, тоді вже відійшов. Українські повстанці дали бій російським партизанам, вів він далі, і взяли гору, але тоді російське військо прорвалося й оточило українців. Загін знищили. Багатьох убили й взяли у полон. Лише кільком удалося втекти. Загін очолював Амор.

На мить я заціпенів, почувши ім’я Амор, і не зреагував. Воно видалося мені знайомим, але я не міг вгадати чому. Тоді згадалося мені прізвисько татового