Дар’я Зелена - Усе, що ви не знали про Гоґвортс , Дар’я Зелена

Глави 33-34

Глава 33

 

Усі вмощуються тісненько  в сніговій хатині, сівши на холодну льодяну підлогу й починають розповідати різні історії. Час пливе настільки швидко, що здогадуються друзі про те, що вже пора йти додому, тільки коли закінчуються смаколики. Зої висовує голову з будиночку:

— А ми взагалі слідкували за часом?

— Зараз вже всі вкладаються спати, як ми так довго могли сидіти? — з переляком питає Міллі.

— Ну, самі подумайте, — говорить Мартин. — На те, щоб таку хату збудувати йде не одна година, далі ми ще з кілька годин тут посиділи, от тому й так пізно.

— Але як про нас могли забути вчителі? — перепитує Міллі.

— А вони й не зобов’язані за усіма слідкувати, — відповідає Мартин. — Швидше за все про нашу відсутність подбають тільки однокурсники, бо знають нас. Саме вони й можуть сказати вчителям. Проте, мені зараз не дуже хочеться вертатися до школи. Вони нас точно після цього виженуть звідти.

— То що ти пропонуєш зробити? — питає Синамус. — Наскільки я розумію ми в школу так і так не потрапимо, адже на ніч головні двері почали посилено закривати. До того ж за ними нас точно ніхто не почує.

— Я дуже хвилююсь, ну не будемо ж ми ночувати в цій халабуді? — нервує Маріан. — Адже диких звірі ніхто не відміняв, навіть якщо це територія Гоґсміду.

— Може, прогуляємося по вулиці й подивимося, до кого можна було б завітати й пересидіти цю ніч? — питає Зої.

— Ти не думаєш, що це може бути небезпечно? — задає зустрічне питання Міллі.

— Але що нам залишається робити?

— Може все ж таки підійдемо до школи? — пропонує Міллі.— Я не думаю що вчителі не хвилюватимуться по нашій відсутності. А якщо ми підійдемо до школи, то, все ж таки, більша вірогідність того, що нас побачить хто-небудь з персоналу або вчителів.

Усі вирішили погодитися на пропозицію Міллі, адже ночувати поза межами школи в місці, яке ти зовсім не знаєш, крім декількох хатинок на його території, доволі небезпечно. А тому, з побоюванням, що їм може влетіти добряче за повернення невчасно, друзі кволо переставляли ноги.

— Ми так точно до ранку будемо йти, чи можете пришвидшитися? — питає Зої.

— Мені страшно, Зой. Нас же можуть відрахувати, я не хочу втратити можливість ходити до школи вже на першому курсі! — жаліється Маріан.

— Давайте присядемо тоді ось туто, на цьому впавшому дереві і придумаємо, що ж нам зробити для того, щоб і в безпеці бути, і не покинути школу, — говорить Синамус, вказуючи на впале дерево.

Усі сідають і починають дискутувати:

— Я пропоную пересидіти в нашій халабуді до ранку!

— В хатині буде холодно вночі, ми змерзнемо і можемо захворіти.

— А якщо піти на поле для квіті у пересидіти?

— Як варіант, але всеодно холодно.

— А може пошукаємо відчинені двері в Гоґвортсі чи кватирки і переліземо через них нишком у вітальні?

— Точно! — підхоплює Маріан. — Давайте пошукаємо відчинені вікна! Не можуть вони ж дітей без повітря на ніч лишити. А щоб долетіти до верхніх поверхів, спробуємо відчинити комірку з мітлами біля школи.

 

***

 

— Ні, ну ви це бачили? — обертається Синамус. — Школу вони зачиняють на всі замки, бачите, а комірку для мітел можна простим «алохомора» відчинити!

— Дівчата, беріть по мітлі й сідайте, але обережно, бо по коридорах вночі можуть шастати вчителі, — каже Мартин.

Обережно літаючи біля вікон кожної з віталень, друзі не помічають ні одного відкритого. Видно, все ж таки залишають дітей без повітря. Ну воно холодне, то не дивно. Проте потім Маріан вигукнула:

— О, як я раніше не могла про це здогадатися, от дурепа!

— Що таке, Марі? — питає Зої.

Маріан обережно веде усіх за собою і завертає до астрономічної вежі:

— Тут же відкритий балкон! І не треба пролазити через вікна. Проте доведеться ой скільки часу спускатися вниз.

 

 

Глава 34

 

Діти тихо залітають через балкон астрономічної вежі й прямують до сходів.

— Заперто! — вже нервує Мартин, — Як можна було не подумати про те, що двері від астрономічної вежі теж будуть закриті на ніч!

— По перше, Мартин, — сердито мовить Зої, — тут не було дверей коли ми сюди ходили на уроки, ти це повинен був знати, бо вчишся більше часу в цій школі.

— Але ж тут тепер двері, чи не думаєте ви, що їх спеціально поставили, щоб нас сюди не пустити?!

— Мартине, ми всі на нервах, давайте краще подумаємо що ж нам робити тепер, — пропонує Синамус, явно перебуваючи не в собі.

— Я нікуди не хочу йти! — заливається слізьми Маріан. — Чому ж ми тільки пішли в той Гоґсмід! Навіщо ліпили ту хату!

— Це, по перше була твоя задумка! — кричить Смнамус.

— Люди, тихіше, нас же можуть почути, — намагається розрядити ситуацію Міллі.

— Знаєте що, я піду шукати іншого способу як не потрапити у руки керівництва школи, краще вже мене злодії схоплять, хоч буде якийсь привід залишитися в школі, а ви йдіть на відрахування з Синамусом! — показує на Зої.

— Я теж піду краще у руки злодіїв, — сідаючи на мітлу, Марин покидає місце, за ним летить Маріан. Міллі теж схоплюєттся з місця і летить за найдорожчою подругою. Залишаються Синамус і Зої.

— Що будемо робити? — питає Синамус, схлипуючи носом.

— Я зовсім нічого не можу зрозуміти, — каже тремтячим голосом Зої. — Ми стільки часу провели разом, без жодних натяків на сварки, мені так прикро, що це відбулось саме у такий складний момент.

— Мені здається, що їм просто потрібно прийти в себе, ми всі ніколи не бували на межі від відрахування, тому не дивно, що Мартин та Міллі вийшли з себе. Вони дуже налякані були, я це бачив ще тоді, коли ми сиділи біля впалого дерева.

— Але що ж нам тепер робити? — питає Зої. — Не залишимо ж їх вночі на вулиці? До речі, ми хоча б перевірили чи заперті двері? Може вони занадто рано зробили висновки?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍