Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

касою. Даніела Паркер теж мало змінилася з того часу. Так само густо нафарбовані, занадто близько посаджені одне до одного очі, незмінно похмурий вигляд. Лів, низько схиливши голову, рушила в кінець крамниці, де розташовувалися туалетні кімнати. Томмі ледве встигав за нею. Вона смикнула за ручку, але двері виявилися замкненими. Звісно, інакше й бути не могло.

— Зачекай тут, сонечку. Я збігаю по ключ.

— Швидше, будь ласка, — ледве не плакав малюк.

Лів повернулася до прилавка.

— Доброго дня, — привіталася, змусивши себе всміхнутися, — можна мені ключа від туалету? Мій синок там зараз…

— Туалет лише для покупців, — відповіла Даніела.

Лів змусила себе стриматися. Поглянула у примружені очі Даніели. Не маючи часу на дискусії, загребла жменю карамельок із пластикового лотка біля каси і кинула різнобарвні льодяники на прилавок.

— Мінімальна покупка — п’ять доларів, — промовила Даніела.

Лів хотіла було піти звідси, але повернулася, побачивши, як розпачливо пританцьовує Томмі.

— Скільки коштує увесь лоток? — запитала Лів, вказуючи на пластикову коробку з льодяниками.

Даніела наморщила лоба, ніби виконуючи подумки неймовірно складні підрахунки.

— Двадцять доларів, — сказала нарешті.

Лів понишпорила рукою в сумці, кинула на прилавок двадцятидоларову купюру:

— Можна мені ключ, будь ласка?

Навмисно змушуючи її втрачати дорогоцінний час, касирка повільно витягла ключа, до якого був прив’язаний великий пластиковий брелок, і поклала на прилавок.

Лів підхопила його і кинулася до туалету. Відімкнула двері, і Томмі рвонув усередину, на ходу стягуючи спереду штанці і бризкаючи сечею по дорозі, аж поки не добіг до унітаза.

Закінчивши справу, хлопчик полегшено голосно зітхнув.

— Тобі вже краще?

Малий збентежено кивнув.

Лів поглянула на залиті дитячою сечею кришку унітаза й підлогу. Треба було б так усе й залишити на зло отій сучці на касі. Але Даніела саме цього й прагнула, щоб потім розказувати цілому місту, як ота Пайн запаскудила крамницю Паркерів. Вона прибрала все і, проходячи повз касу, на зворотному шляху поклала на прилавок ключ. Та дійшовши до дверей, Лів зупинилася. Твердим кроком повернулася, підхопила здоровенний лоток із льодяниками. Коли Лів із Томмі виходили з крамниці, жінка відчувала, як Даніела свердлить їй спину злим поглядом.

— Ласкаво просимо додому, — шепнула вона про себе.

Розділ 21

Лів скерувала орендовану автівку на під’їзну доріжку і спохмурніла від побаченого. Будинок, її домівка з дитинства, мав жалюгідний вигляд. Живу огорожу треба було терміново підстригти. Віконниці перекосилися, фарба облупилася.

Сінді зустріла їх на порозі. На ній теж було помітно сліди занедбаності. Пофарбоване волосся відросло, у ньому пробивалося кілька сантиметрів незафарбованої сивини. Одягнена жінка була у поліестерові штани та розтягнуту кофтину.

Старша сестра Лів ніколи особливо не слідкувала за своєю зовнішністю. У юності багато хто дивувався, дізнавшись, що вони рідні сестри. Під час навчання у вищій школі Лів вважалася красунею міста і тричі перемагала у сексистському конкурсі краси, який проводили щоліта. Вона успадкувала від матері витончені, аристократичні риси. А от Сінді була татовою донькою. Масивний скелет. Широке обличчя й ніс.

— Невже це Томмі? Аж не віриться! — промовила Сінді своїм характерним хриплуватим голосом. — Коли я бачила тебе востаннє, ти був іще немовлям.

Останні слова призначалися швидше для Лів, аніж для Томмі.

— Це я, — серйозно відповів Томмі.

— Ну, тоді заходь та обійми тітоньку.

Томмі повагався, врешті переступив через поріг і несміло її обійняв.

— Вибач, що запізнилися, — сказала Лів, — спершу рейс затримався, а потім…

— Години відвідин ось-ось вичерпаються, — обірвала її Сінді, — отже, нам краще поспішати, якщо ти хочеш побачитися з ним сьогодні.

Вони всілися в орендовану Лів автівку, оскільки в машині Сінді місця для пасажирів не було. Сестра побачила здоровенний лоток з карамельками, затиснутий між сидіннями, хотіла було щось запитати, але промовчала. Через кілька хвилин вони вже їхали трасою у напрямку будинку-інтернату для осіб похилого віку. Обабіч дороги розкинулися широкі поля, а вздовж неї тягнулася лінія електропередач, на проводах якої повсідалися пташки.

— Вони сказали, що дають нам тиждень на те, щоб ми підшукали для нього місце деінде, — ніби ненароком промовила Сінді.

— А то що? — відповіла Лів. — Вони викинуть на вулицю старого чоловіка з Альцгеймером?!

— Ні, просто приставлять до нього особисту доглядальницю за скаженою ціною, переселять до найдорожчої кімнати і доїтимуть нас доти, доки ми самі його не заберемо.

— А в інших місцях ти запитувала?

Сінді кивнула:

— У більшості з них не хочуть брати з інших закладів, особ­ливо тих, хто завдає клопоту. І там дорогувато.

— Наскільки дорогувато?

— Вчетверо дорожче, аніж ми платимо зараз.

Лів гірко реготнула. Їм ледве вдавалося платити за «Сутінкові луги».

— Ми не в змозі витрачати більше грошей. Якщо Меґі вступить до коледжу, у нас ледве залишатиметься на оплату житлового кредиту.

Вона подумала, що справа ще гірша, аніж їй гадалося. Після останньої сварки вона передала оплату усіх рахунків Евану. Донині вона перебувала у стані блаженного незнання. І ось тепер пробив час розплати, вона знала.

Сінді мовчки дивилася вперед, у далечінь безмежних рівнин.

Лів не хотілося заводити про це мову, але виходу не було.

— А що з будинком? Ти не думала про те, щоб продати його?

— І куди мені потім іти? — сердито запитала Сінді.

— Не знаю. Він завеликий для тебе. Можливо, ти змогла б…

— Що? Винайняти собі кімнату над «Водопровідниками»?

— Звісно, що ні!

З іншого боку, Сінді запросто б ужилася серед крутих на вдачу мешканців дешевих орендованих кімнат, розташованих над єдиним у місті баром. Перш ніж стати поштаркою, Сінді працювала на «Адейр Ірігейшен», так само як і їхній батько. Робота пліч-о-пліч з вантажниками аж ніяк не сприяла по­м’якшенню її характеру.

Лів себе картала подумки: от чому вона поводиться так грубо? Адже її сестра — як ті карамельки від Паркерів: під твердою оболонкою ховається ніжна душа. Але перш ніж до неї доберешся, доводиться смоктати кислуватий верхній шар.

Сінді промовила: