Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

його в барі. — Мет порився у кишенях, пошукав у заплічнику, виклавши з нього одяг і газету, що дала йому Келлер. Без телефона йому прийдеться сутужно.

Він гарячково став озиратися довкола себе в машині, ніби щось шукав.

— Можеш зупинитися?

Генк засумнівалася.

— Ми вже майже приїхали, — сказала вона.

— Будь ласка, — попросив Мет.

Генк зменшила швидкість і з’їхала на вкрите гравієм узбіччя.

Вона увімкнула внутрішнє освітлення салону, а Мет тим часом відчинив дверцята, виліз із машини, присів і почав шукати на підлозі та під сидінням. Що він за йолоп, чому так завжди необережно поводиться з мобільним?!

Урешті він приречено знову всівся на пасажирське місце поряд із Генк. Він уже зібрався було попросити її повернутися до бару, аж тут помітив, як та уважно роздивляється газетну сторінку з фотографіями Мета і його родини.

Генк якось збентежено зиркнула на нього:

— Так це… послухай… то це ти через них сюди приїхав?!

Мет ледве помітно стенув плечима. Дівчина знову поглянула на газету, потім знову на Мета.

— О боже!

Щось дивне промайнуло в її очах.

— Вибач, — промовив Мет, — треба мені було відразу все сказати. Але не хотілося псувати тобі вечір.

Генк занепокоєно поглянула вперед, де вдалині в темряві з’явилися вогні фар автомобіля, що наближався.

Щось змінилося. У її погляді вже не читалося жалю чи суму.

Лише тривога.

Вона швидко залізла рукою під сидіння і через мить тицьнула йому щось у руку.

Мобільник.

Його мобільник.

— То це ти забрала… не розумію.

— Я на таке не підписувалася. — Вона знову стривожено поглянула на дорогу. Вогні фар швидко наближалися. — Вилазь, швидко!

— Зараз? — здивовано пробубонів Мет. Збентежено визирнув у темряву ночі.

Дівчина нахилилася, сіпнула ручку дверцят з його боку, різко відчинила:

— Тікай! — наказала, не відриваючи погляду від машини, що стрімко наближалася. — Тікай, кажу тобі!

Він так і вчинив.

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 6

«Що було втрачено»

УРИВОК З ОДНОГО ДНЯ — СІЛЬСЬКА ДОРОГА

По дорозі повільно рухається поштова машина. Зупиняється на овальному майданчику, де по периметру встановлені поштові скриньки. З машини вилазить СІНДІ ФОРД і починає розкладати пошту по скриньках.

СІНДІ

Після суду над Дені моя сестра зі своєю сім’єю перебралася до Чикаго. Лів та Еван втратили більшу частину друзів і змушені були продати свій будинок, щоб розплатитися з адвокатом. Але я гадаю, що вони б не переїхали, якби їхніх дітей не почали дражнити в школі. Одного дня Мет побився навіть, отоді вони зібрали речі й переїхали.

СІНДІ махає рукою у напрямку кількох брудних ґрунтівок, що ведуть у різні боки від поштового майданчика.

СІНДІ

Цей майданчик місцеві прозвали «Центр». Одна з доріг веде до берега, де знайшли Шарлот. Друга — до колишньої домівки моєї сестри. Через це вони й вирішили, що Дені якось причетний. Але ж тут іще ціла купа інших доріг: одна прямує до траси, інші — ще до десятка будинків. А якщо податися напрямки через оті кущі, можна вийти на відкриту місцину під назвою «Бугор», де так полюбляють збиратися підлітки. Якщо хтось переслідував бідолашну дівчинку, йому не треба було докладати якихось особливих зусиль: ляж собі тут і чекай.

У цю мить однією з доріг до майданчика-розвилки, здіймаючи пилюку, наближається побитий позашляховик, з якого лунає гучна музика. З відкритих вікон чути вигуки підлітків, летять порожні бляшанки з-під пива просто на поштову машину.

СІНДІ

Чому я сама теж звідси не їду? Комусь треба залишитися, щоб піклуватися про нашого батька. І вони не завжди такі. Просто помітили ваші камери, от і грають на публіку. Зробіть мені ласку, вимкніть камеру на кілька хвилин.

Від’їхавши на певну відстань, позашляховик розвертається і на повній швидкості пре до майданчика-розвилки. Сінді нахиляється і витягує з поштової машини щось на кшталт відра, наповненого цвяхами. Виходить на дорогу і висипає.

СІНДІ

Знаєте, листоноша, розвозячи пошту, знає про людей купу всього, і я можу вам упевнено заявити: більшості, перш ніж судити когось, треба-таки на себе подивитися. А якщо комусь закортить вигнати мене з мого рідного міста, то чотирма пробитими колесами йому від мене не відкараскатись.

Розділ 20. Олівія Пайн

Раніше

— Будь ласка, мамо, я вже не можу!

Лів поглянула у дзеркальце заднього огляду орендованої автівки. Томмі совався по сидінню, усім своїм виглядом демонструючи матері, що йому таки справді треба в туалет.

— Ми вже майже доїхали до домівки тітоньки Сінді. Може, дотерпиш?

Лів щойно звернула на головну вулицю Адейра, штат Небраска. Нічого не змінилося. Як свідчила назва, на цій головній артерії міста розташовувалися крамниця комп’ютерної техніки, ресторан, старий кінотеатр, аптека. Адейр нічим не нагадував занедбане фермерське містечко, яких так багато у внутрішніх штатах. Більшість мешканців працювали на «Адейр Ірігейшен» — найбільшу в країні компанію — власницю системи водозабезпечення. З усіх боків місто оточували кукурудзяні поля.

Вони виїхали з Адейра, коли Дені винесли вирок. Тоді ще до їхньої родини ставилися з мовчазним остракізмом, що підживлювався швидше плітками, аніж відкритою ворожістю. Але згодом на Нетфліксі вийшов документальний фільм, і здавалося, ніби ціла країна раптом перетворилася на Адейр, відродивши та посиливши неприязнь міста до Пайнів. Менш за все Лів хотілося зупинятися в якомусь місці, де її могли б упізнати. Але зважаючи на почервоніле личко Томмі та його скиглення, вибору в неї не було. Вона знала, що у продуктовому магазині Паркерів був туалет для відвідувачів, а тому в’їхала на парковку.

— Я вже зупиняюся, зайчику. Потерпи.

Крамницю прикрашала нова вивіска, що ж до решти — все залишилося, як у ті часи, коли вона була дівчам. Тоді татко водив її до Паркерів щосуботи, щоб купити карамельок, принаймні до того часу, коли у неї з’явився карієс і мама поклала цьому край.

Тримаючи Томмі за руку, Лів швидким кроком зайшла до крамниці. У неї похололо в грудях, як тільки вона побачила жінку за