Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

от я і відстала від них непомітно, коли вони вирішили податися до наступного місця, де випити. Але мій брат із нею такий щасливий, а тому що мені робити?

— Ох уже ця вічна гонитва за щастям! — промовив Мет.

Він уже навіть не міг пригадати, коли сам востаннє до нього прагнув. Навіть раніше він не почувався пригніченим чи сумним. Попри всі сварки й непорозуміння він знав, що рідні його люблять. У нього були друзі, яких він любив і які любили його. Як не крути, а його життя можна було вважати вдалим. Та глибоко в душі завжди залишалося оце приховане відчуття болю, що поселилося там з Нульового року.

— У коледжі я відвідував курси зі щастя, — сказав він.

Генк аж рота роззявила від здивування:

— Зачекай, ти хочеш сказати, що у твоєму коледжі, де навчання коштувало, напевно, більше, аніж хата в Аркомі, проводили уроки зі щастя? — Вона промовила це таким тоном, ніби ішлося про справжню нісенітницю.

Мет і собі посміхнувся, уявивши, як кумедно виглядає.

— Курс називався «Наука щастя», і навчали там не стільки того, як бути щасливим, скільки досягнення ментальної рівноваги. Та все одно кілька вправ, що допомагають почуватися щасливим, нам повідомили.

— Наприклад, мати багатих батьків, — усміхнулася дівчина.

— Ні, щоб почуватися щасливим, не потрібні гроші, статус чи навіть наречена.

Вона так зацікавилася, що аж нахилилася вперед, сподіваючись почути секрет.

— Доброта, — продовжував Мет. — Учені довели: щоб почуватися щасливим, досить здійснювати щодня п’ять незапланованих добрих учинків. Але не менше п’яти. Я вже тепер не пригадую, чому саме п’ять.

Дівчина примружилася:

— Так ось чому ти дозволив мені сісти за твій столик! Виконуєш свою щоденну норму добрих справ? — і знову усміхнулася.

Підійшла офіціантка зі склянкою води. Мет поглянув на Генк:

— Ти впевнена, що більше нічого не хочеш?

— Знаєш, а чому б і ні? — відповіла та. — Я, мабуть, візьму собі «маргариту».

— Принесіть нам дві «маргарити», — замовив Мет.

Розділ 19

Мет оглянув залу бару і побачив, що двоє молодиків, які чіп­лялися до Генк, уже пішли. Він навіть засмутився, адже її товариство йому подобалося. Він уже встиг дізнатися, що дівчина — неабияка вболівальниця футболу і зовсім не жартувала, коли говорила про свою зневагу до Небраски, хоча протягом останніх років багатолітня ворожнеча між «Кукурудзником» та «Сунером» дещо затихла. Він також дізнався, що Генк нещодавно покинула навчання у коледжі, але збиралася повернутися. Що вона працювала перукаркою. Що любила собак. Він уникав запитань про мету свого перебування тут. Їхня розмова була легкою і невимушеною — саме те, чого він потребував у ту мить.

— Вони пішли, — сказав Мет, кивнувши у бік барної стійки.

Дівчина озирнулася і награно голосно зітхнула з полегшенням.

— Якщо хочеш, можемо вийти разом і я посаджу тебе в таксі — на той випадок, якщо вони все ще вештаються поблизу.

— Я орендувала собі машину. Але якщо ти не проти пройтися зі мною…

Надворі вже зовсім стемніло. Молодиків ніде не було вид­но, що вже саме по собі тішило. За себе Мет міг постояти, але ті двоє мали вигляд затятих бійців. А після втрати контролю над собою під час бійки з бідолашним членом студентського братства Мет зарікся махати кулаками.

До них підбіг собака, той самий Смайлі.

— До речі, про сталкерів: оцей тип мене переслідує, відколи я сюди прибув.

Генк нахилилася, обхопила собачу морду руками:

— О боже, який він кумедний! Поглянь на його мордочку!

Пес побіг слідом за ними по вулиці. Генк промовила:

— Він такий лапочка. Я чула, що тут слід поводитися обережно. Кажуть, тут повно зграй диких собак, а вони небезпечні. — Вона знову поглянула на Смайлі. — Але не оцей симпатяга.

— Ти зупинилася десь поблизу? — запитав Мет.

— Та ні, ми якраз біля пляжу. Їм хотілося пригод, щоб обійти усі бари навколо. А ти?

— Мені ще треба знайти, де заночувати. Я мав справитися за один день, але довелося затриматись.

— То ти оце пройшов зі мною всю дорогу, а сам не знаєш, де зупинитися? — здивувалася вона.

— Довго розповідати.

— Не сумніваюся.

— Щось знайду.

Вона якось скептично поглянула на нього із видом знавця. Зупинилася біля побитої «тойоти», абияк припаркованої збоку дороги.

— Мені було приємно з тобою познайомитися, — сказав Мет, — бажаю тобі порозважатися як слід на весіллі.

— Ти так кажеш, бо не бачив суконь дрýжок! — Вона промовчала, ніби щось обдумувала. — Послухай, я не здивуюся, якщо в нашому готелі знайдуться вільні номери. Мій брат замовляв блоком певну кількість номерів, і кілька чоловік в останню мить відмовилися, бо не змогли приїхати. Я зараз тебе відвезу.

— Я не хочу завдавати тобі клопоту.

— Ніякого клопоту. Вважаймо це незапланованим добрим учинком, — але попереджую: це екоготель. Наречена мого брата — поборниця турботи про довкілля: веганка, екологістка, лицемірка.

Мет подумав про свою подругу Софію:

— А мені такі особи до вподоби. А ти ж бо знаєш основне правило Веганської спільноти?

Генк заперечно похитала головою.

— Усім розповідати про Веганську спільноту.

Вона засміялася.

Мет упав на пасажирське сидіння. Генк виїхала на гравійну доріжку, обережно рушила посеред людей на старих велосипедах, повз розмальовані графіті фасади крамниць та ятки з фастфудом. Згодом дорога обезлюдніла, єдиним джерелом світла залишилися слабкі промені фар орендованого автомобіля, що тьмяно осявали оточений густим лісом шлях попереду.

— Ти таки не жартувала, коли сказала, що ваш готель розташований бозна-де, — промовив Мет, порушивши мовчанку.

Генк коротко йому усміхнулася.

Мет потягнувся по телефон. Здавалося, вона знала дорогу, але Метові хотілося поглянути, що пишуть про готель в Інтернеті. Вона казала, що готель на узбережжі, а тепер вони заглиблювалися кудись у сільську місцевість далеко від океану.

— Чорт, — вилаявся Мет.

— Що сталося? — Дівчина поглянула на нього, але відразу потому знову зосередилася на неосвітленій дорозі.

— Телефон… Здається, я забув