Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

– Це буде не важко. – Лише відповів Міха.

– Ти знаєш, де він може бути?

– О, так.

– І де ж? – З цікавістю розпитував чернець.

– Він якраз прибув в Агарію за кілька днів до вашого повернення. Всесвіт сам вас зводить, можеш не турбуватися.

Почувши це, Дітар встав на ноги. Його немов пробило струмом.

– Чому ти тільки зараз про це сказав?

– А чому ти тільки зараз про це запитав? – Посміхнувся старий.

Дітар нічого не відповів. Старий мило посміхався і вказав рукою в бік ченця, що наближався. Несподівано для Дітара поруч з'явився Агіас. Він помітив Міху і Дітара, коли вони підходили до храму та послідував за ними. Вони йшли повільно, і Агіас не наважувався заважати їх бесіді, а просто йшов поруч. Випадково Агіас почув деякі уривки.

– Ашока тут? – Запитав він, наблизившись до ченців.

– Агіас? Що ти тут робиш?

– Те саме, що і ти. – Відповів чернець. – Мене більше цікавить, що ми робитимемо далі.

Дітар на хвилину замислився, закривши очі.

– Ми зустрінемося з Ашокою. – Прозвучав голос Глави Братства. – Потрібні всі кантрі ченці.

Агіас посміхнувся, знову відчувши цей незабутній смак пригоди.

– До твого щастя, вони теж тут.

Дітар обернувся до цигана і попросив його про послугу:

– Ти можеш передати Ашоці, що я чекаю його.

Міха видихнув і зі смиренністю відповів:

– Ти думаєш зараз час для цього?

– Так! – впевнено відповів Нісан Дітар.

– Тоді добре! – Відповів старий і, вставши на ноги, попрямував до храму, обережно переставляючи свою тростину.

Вони залишилися вдвох з Агіасом. Поряд з ним Дітар не почував себе головним, він був йому другом і братом в першу чергу, і тільки потім вже Главою Братства.

– Ти віриш Ашоці? – запитав у нього Агіас. – Після всього, що він зробив.

– Людина, що зробила велике зло, виявляється, може робити і велике добро. – Відповів йому Дітар. – Ашока велика людина і я хочу в цьому переконатися.

– Тоді навіщо тобі кантрі ченці, якщо, це все одно буде твоїм рішенням?

– Так, але кантрі ченці – це головна сила Братства. – Заявив Нісан. – Я хочу, що б всі почули мою розмову з Ашокою.

Пекуче сонце спускалося все нижче. Вечір був близько. Шум у Монастирі змінився на молитовну тишу. Спокій повис у повітрі. Життя в Білокам'яному і Тигровому теж заспокоювалося до вечора. Сім'ї збиралися після довгого дня, щоб побути разом. Свічки запалювалися біля вівтарів, і ліхтарі на стовпах починали освітлювати вулиці. Відколи ченці пішли в Підземний Світ, світ поверхневий мінявся без їх участі. Духовність не покинула ці землі, а притягнула нових ченців. Дітар був задумливий після розмови з Міхою.

Нове положення світу і діяння Ашоки справили на ченця велике враження. Сьогодні на його плечах доля Братства і його люди чекають від нього вказівок. Він сидів в саду і чекав Міху з Ашокою.

Почувся звук кроків, а точніше шелестіння плетених тапочок по кам'яних плитах. Це йшов Цар у супроводі циганського Барона. Він був без охорони і меча. Ашока присягнувся, що він ніколи знову не візьме в руки зброю, і що він ніколи не повторить скоєне. І це було клятвою залізної людини.

– Намасте! – Вимовив Цар, підійшовши до Дітару. – Ом.

– Намасте! – Відповів йому чернець. – Ом.

Це було стародавнє вітання, яке використовували йоги, коли зустрічали духовно реалізованих людей. А так само, це було їх паролем. Вони складали долоні разом і торкалися спочатку свого лоба, а потім грудей. Цей жест означав: "Всією концентрацією свого розуму і любов'ю свого серця, я вітаю Тебе". Востаннє, коли Дітар бачив Ашоку, той був молодий і гарний. Зараз же, перед ним стояв сивий чоловік зі зморщеним обличчям. Його одяг став скромніший, але все одно говорив про те, що ця людина не бідняк.

На тканині стало менше золотих нашивок, на пальцях більше не було перстнів, а на поясі не висіла зброя.

– Цар Ашока. – Представив Міха свого супутника.

Той з посмішкою подивився на Дітара і злегка кивнув головою.

– А це мій хороший друг, Нісан Дітар. – Вказав рукою на ченця.

Дітар теж кивнув на знак поваги. А потім підійшов до Царя і взяв його за руку. Нагадав йому їх таємне рукостискання. Ашока впізнав його. Його ім'я пробудило спогад, про воїна якого принесли в його шатер, одного з небагатьох, хто вижив в битві за Хіч-Каре. Тоді Наргіза його називала іншим ім'ям, але незабаром цар здогадався, хто він насправді. Риси обличчя Дітара були, як і раніше молоді. Його волосся, як і раніше чорне, а очі горіли вогнем.

Зовні він виглядав так само, як і в перший день їх зустрічі, але в середині… Ашока відчував, що перед ним стоїть людина, яка прожила, ціле життя.

– Я довго чекав нашої зустрічі, Дітар. – Заговорив з ним Ашока і посміхнувся. – Шукаючи тебе по всіх відомих і невідомих Монастирях, мені довелося стати паломником.

– Я теж чекав цієї зустрічі.

– Судячи з твоєї зовнішності, не так довго, як я. – Пожартував Цар, і Дітар теж посміхнувся.

– Я був у Підземному Світі і покінчив з ящерами. – Заявив чернець. – Я виконав обіцянку дану тобі.

– Це дуже хороша новина. – Відповів йому Ашока. – Я відразу так і подумав, коли чутки про появу рептилій припинилися. Ти виконав моє прохання, а я виконав твоє. Тепер я веду тільки одну війну – духовну.

– Ти багато зробив для цього світу, як поганого, так і доброго.

– Як добре, так і погане потрібно цьому світу. – Відповів Цар на слова Дітара. – Якби світ складався тільки з приємних речей, ніхто б не зміг насолодиться ними. Той, що не зазнав втрати – не випробує радості придбання, не знавший болю – не пізнає звільнення від неї, той хто не боявся померти – не оцінить життя належним чином.

– Ти пройшов цим шляхом і тепер ведеш по ньому інших. – Сказав йому Глава Братства. – Чи впевнений ти в тому, що робиш?

– Останні тридцять років, я наполегливо працював для поширення освіти. Були засновані школи і університети в різних містах моєї країни. Я розвивав сільське господарство, торгівлю і різні ремесла, які приносили добробут простому народу. Гроші з казни не спрямовувалися на армію, а були використані для надання медицини для людей. Важливо те, що мої дії спрямовані на благо всіх живих. Це не звільнить мене від моєї карми, але я до цього і не прагну. За свої помилки я розплачуся сповна, але, ні в якому разі не дозволю за них платити