Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

душевної; коли ви ввійшли сюди, я дозволив вам увійти… Але ви вживаєте на зле моє терпіння, ви переслідуєте мене в моїй кімнаті, у яку я заховався, як у могилу, ви завдаєте мені нової муки — мені, який думав, що вже всіх їх зазнав… То слухайте, пане графе Монте-Кріс­то, мій удаваний добродійнику, рятівнику від усіх лих, ви можете бути задоволені: ваш друг помре на ваших очах!..

І Моррель із навіженим реготом знову кинувся до пістолів.

Граф Монте-Кріс­то, блідий, мов примара, та з очима, що метали блискавиці, поклав руку на пістолі і сказав навіженому:

— А я повторюю: ви не вкоротите собі віку!

— Ану не дайте мені! — вигукнув Моррель в останньому пориванні, що, як і перше, розбилося об крицеву графову руку.

— Не дам!

— Та хто ви такий урешті? Звідки у вас право деспотично орудувати вільними і мислячими людьми? — вигукнув Максимільян.

— Хто я? — перепитав граф Монте-Кріс­то. — Слухайте. Я єдина людина на світі, котра має право сказати вам: Моррелю, я не хочу, щоб син твого батька сьогодні вмер!

І граф Монте-Кріс­то, величний, преображений, нездоланний, згорнувши руки, підійшов до Максимільяна, що весь тремтів, а той, несамохіть підкорившись божистій могуті того чоловіка, відступив на крок.

— Чому ви кажете про мого батька? — прошепотів він. — Навіщо пам’ять мого батька поєднувати з тим, що коїться сьогодні?

— Тому що я той, що порятував життя твоєму батькові, коли він захотів збавити собі віку, як оце ти сьогодні; тому що я той, що послав капшука твоїй юній сестрі і «Фараон» старому Моррелеві; тому що я Едмон Дантес, у якого ти грався на колінах ще дитиною!

Приголомшений Моррель заточився і, тяжко дихаючи, ступнув ще крок назад, потім сили його покинули, і він з гучним криком повалився до ніг графа Монте-Кріс­то.

І раптом у цій шляхетній душі сталося раптове і цілковите переродження: Моррель схопився на ноги, вибіг із кімнати і кинувся на сходи, волаючи на всеньку горлянку:

— Жюлі! Емманюелю!

Граф Монте-Кріс­то хотів було кинутися за ним навздогін, та Максимільян радше дав би себе вбити, ніж випустив би клямку дверей, які він замикав перед графом.

На той галас прибігли перелякані Жюлі й Емманюель разом із Пенелоном і слугами.

— На коліна! — вигукнув він голосом, що був здушений од сліз. — Ось наш добродійник, рятівник нашого батька…

Він хотів було сказати: «Ось Едмон Дантес!»

Граф Монте-Кріс­то зупинив його, ухопивши за руку.

Жюлі припала вустами до графової руки, Емманюель цілував його, мов бога-покровителя, а Моррель знову став навколішки і вклонився до самісінької землі.

Тоді цей залізний чоловік відчув, що серце його роздирається, пекуче полум’я ринуло з його грудей до очей, і він схилив голову й заплакав.

Декілька хвилин у тій кімнаті ллялися сльози і лунали зітхання, той хор утішив би слух навіть улюблених янголів Господніх.

Насилу отямившись після того струсу, Жюлі вибігла з кімнати, спустилася на долішній поверх, із дитячою радістю забігла у вітальню і підняла скляний ковпак, де лежав капшук, якого подарував незнайомець із Меянських алей.

Тим часом Емманюель уривчастим голосом казав графові Монте-Кріс­то:

— Ох, пане графе, ви знаєте, що ми так часто балакаємо про нашого невідомого ласкавця, знаєте, якою вдячністю і яким обожнюванням оточуємо ми пам’ять про нього. Як могли ви так довго чекати, щоб відкритися нам? Ох, це було так жорстоко і до нас, і, сказати б, до самих вас теж!

— Зрозумійте, друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я можу називати вас так, тому що, самі того не знаючи, ви мені друг ось уже одинадцять років. Цю таємницю змусила мене відкрити важлива подія, та я не можу вам сказати яка.

Господь свідок, я хотів усеньке життя зберігати цю таємницю у глибині душі, та ваш брат Максимільян видер її у мене погрозами, у яких, я певен, він уже кається.

Максимільян і досі стояв на колінах, трохи оддалік, притулившись лицем до фотеля.

— Пильнуйте його, — тихо докинув граф Монте-Кріс­то, значуще потиснувши Емманюелеві долоню.

— Чому? — здивовано поспитався той.

— Не можу пояснити вам, але пильнуйте.

Емманюель окинув поглядом кімнату й угледів Моррелеві пістолі.

Очі його перелякано зупинилися на зброї, і він показав на неї графові Монте-Кріс­то, помалу звівши руку на рівень столу.

Граф Монте-Кріс­то помалу кивнув.

Емманюель простягнув було руку до пістолів.

Та граф Монте-Кріс­то перепинив його.

Потім підійшов до Морреля і взяв його за руку; бурхливі почуття, що допіру стрясали Максимільянове серце, заступило глибоке заціпеніння.

Повернулася Жюлі. Вона тримала в руці шовковий капшук, і дві сяйливі радісні сльозинки котилися її щоками, мов дві краплі ранкової роси.

— Ось наша реліквія, — сказала вона, — не думайте, що вона мені менш дорога, відтоді як ми дізналися, хто наш рятівник.

— Дитино моя, — зашарівшись, відказав граф Монте-Кріс­то, — дозвольте мені взяти цей капшук. Тепер, коли ви знаєте мене, я хочу, щоб вам нагадувала про мене тільки дружня прихильність, якою ви вшановуєте мене.

— Ні, ні, благаю вас, — вигукнула Жюлі, притуляючи капшук до серця, — адже ви можете поїхати, адже прийде скорботна днина, і ви покинете нас, правда?

— Ви вгадали, — усміхнувшись, відказав граф Монте-Кріс­то, — за тиждень я покину цю країну, де стільки людей, що заслуговують небесної покари, жили щасливо, а мій батько вмирав з голоду і від горя.

Сповіщаючи про свій від’їзд, граф Монте-Кріс­то поглянув на Морреля і побачив, що слова: «Я покину цю країну» не вивели Морреля з його летаргії; він зрозумів, що йому належить витримати ще одну битву з горем свого друга, тож він узяв за руки Жюлі й Емманюеля і сказав їм м’яко і владно:

— Любі друзі, прошу вас, покиньте мне наодинці з Максимільяном.

Жюлі скористалася нагодою, щоб однести коштовну реліквію, про яку забув граф Монте-Кріс­то.

Вона поквапила чоловіка.

— Покиньмо їх, — сказала вона.

Граф Монте-Кріс­то лишився з Моррелем, що був непорушний, наче бовван.

— Послухай, Максимільяне, — сказав він, владно торкнувшись його плеча, — ти нарешті станеш людиною чи ні?

— Так, я знову починаю страждати.

Граф Монте-Кріс­то спохмурнів; здавалося, він був у полоні тяжкого сумніву.

— Максимільяне, — сказав він, — такі думки не гідні християнина.

— Заспокойтеся, друже мій, — звівши голову й усміхаючись безмежно сумовитою усмішкою, сказав Максимільян, — я не буду шукати собі смерті.

— Отож, — сказав граф Монте-Кріс­то, — не буде більше пістолів, не буде відчаю?

— Ні, адже у мене є ліпше, ніж цівка пістоля чи лезо ножа, щоб зцілитися від мого болю.

— Бідолашний навіженцю! І що ж воно таке?

— Мій біль — він сам уб’є мене.

— Друже, вислухай-но мене, — так само сумно сказав граф Монте-Кріс­то. — Якось, коли мене охопив такий самий відчай, як і тебе оце, бо призвів він до такого самого рішення, я, як і ти оце, хотів укоротити собі віку; якось і батько, у такій само розпуці, теж хотів завдати собі смерті. Якби твоєму батькові, тієї миті, коли він притуляв цівку пістоля до чола,