Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

із широко розплющеними очима, напружений і ладен щомиті кинутися вперед.

Моррель торкнувся чолом кам’яної огорожі, ухопився обіруч за ґрати і прошепотів:

— Валентино!

Графове серце не витримало звуку його голосу; він ступнув ще крок і торкнув Морреля за плече.

— Ви тут, друже мій, — сказав він. — Я вас шукав.

Граф Монте-Кріс­то сподівався скарг, докорів, та помилився.

Моррель глянув на нього з удаваним спокоєм і сказав:

— Ви ж бачите, я молився!

Граф Монте-Кріс­то озирнув Максимільяна від ніг до голови. Той огляд наче заспокоїв його.

— Хочете, я одвезу вас до міста? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Може, вам треба щось?

— Дайте мені помолитися.

Граф Монте-Кріс­то мовчки відійшов, та тільки задля того, щоб знову заховатися на новому місці, з якого він так само не втрачав Морреля з очей; аж той підвівся, обтрусив пилюгу з колін і попрямував шляхом до Парижа, жодного разу не обернувшись.

Він помалу пройшов вулицею Рокет.

Граф Монте-Кріс­то відпустив свою колясу, що чекала коло цвинтарної брами, і йшов кроків за сто позаду Морреля.

Максимільян перетнув канал і Бульварами дістався до вулиці Меле.

За п’ять хвилин по тому, як хвіртка зачинилася за Моррелем, вона відчинилася для графа Монте-Кріс­то.

Жюлі була в саду й уважно наглядала, як Пенелон, що дуже серйозно ставився до свого фаху садівника, нарізував живці бенгальських руж.

— Граф Монте-Кріс­то! — вигукнула вона зі щирою втіхою, якої зазнавав кожен член родини, коли Монте-Кріс­то з’являвся на вулиці Меле.

— Максимільян допіру прийшов, еге ж? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Авжеж, здається, він тут, — сказала Жюлі. — Але, прошу вас, погукайте Емманюеля.

— Перепрошую, пані, але мені треба зараз же пройти до Максимільяна, — сказав граф Монте-Кріс­то, — у мене до нього надзвичайно важлива справа.

— То йдіть, — сказала вона, усміхаючись йому вслід, поки він не зник на сходах.

Граф Монте-Кріс­то хутко побрався на третій поверх, де мешкав Максимільян, зупинився за майданчику і прислухався: усе було тихо.

Як і в більшості старовинних кам’яниць, де мешкали самі господарі, на майданчик виходили тільки одні засклені двері.

Але в тих засклених дверях не було ключа.

Максимільян замкнувся зсередини, а крізь двері нічого не можна було побачити, тому що вони були запнуті червоною шовковою шторою.

Граф аж зашарівся від неспокою, а то була ознака, що цей безпристрасний чоловік надзвичайно хвилюється.

— Що робити? — прошепотів він.

На хвилю він замислився.

— Подзвонити? — спитався він. — Ні! Часом дзвінок або чийсь прихід прискорює рішення людини, що перебуває в такому стані, як Максимільян, і тоді у відповідь на дзвінок лунає інший звук.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся від ніг до голови, а що його рішення завжди були блискавичні, то він стусонув ліктем у скло на дверях, і воно розлетілося на друзки. Він підняв штору і вгледів Морреля, який сидів коло письмового столу з пером у руці і рвучко обернувся, коли забряжчало скло.

— Пусте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — вибачте, заради Бога, любий друже, я послизнувся і поцілив ліктем у ваше скло; якщо вже воно розбилося, я скористаюся цим і ввійду; не турбуйтеся, не турбуйтеся.

І, простягнувши руку в діру, він відімкнув двері.

Моррель із досадою підвівся і пішов назустріч графові Монте-Кріс­то, не скільки, щоб вітати його, стільки щоб заступити йому шлях.

— Ох, це слуги ваші винні, — потираючи лікоть, сказав граф Монте-Кріс­то, — у вас у домі паркет навощений, аж лиснить мов дзеркало.

— Ви не поранилися, мосьпане? — сухо запитав Моррель.

— Хтозна. А що ви робили? Писали?

— Я?

— У вас пальці в чорнилі.

— Так, писав, — мовив Моррель. — Зі мною таке трапляється, хоч я й вояк.

Граф Монте-Кріс­то ступнув кілька кроків кімнатою. Максимільян не міг не впустити його, проте йшов за ним.

— Ви писали? — знову спитав граф Монте-Кріс­то, дивлячись на нього допитливим і пильним поглядом.

— Я вже мав за честь сказати вам, що так, — відказав Моррель.

Граф Монте-Кріс­то роззирнувся довкруги.

— Поклавши пістолі біля каламаря? — сказав він, показуючи на зброю, що лежала на столі.

— Я вирушаю в мандрівку, — відказав Максимільян.

— Друже мій! — сказав граф Монте-Кріс­то з безмежною ніжністю.

— Мосьпане!

— Любий Максимільяне, не треба скрайніх рішень, благаю вас!

— У мене скрайнє рішення? — стенув плечима Моррель. — Чому мандри — це скрайнє рішення, скажіть на милість?

— Скиньмо маски, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Ви не ошукаєте мене вашим удаваним спокоєм, як і я не обманю вас моїм поверховим співчуттям. Адже ви самі розумієте: якщо я вчинив оце так, як зараз, якщо я розбив скло і вдерся до замкненої кімнати свого друга, значить, у мене серйозні остороги чи радше страшна певність. Моррелю, ви хочете збавити собі віку.

— Де ж пак! — сказав Моррель. — Звідки ви взяли таке, пане графе?

— А я вам кажу, що ви хочете збавити собі віку, — тим самим тоном сказав граф Монте-Кріс­то, — й ось доказ.

І, підійшовши до столу, він підняв білий аркуш, якого юнак поклав на розпочатий лист, і взяв листа до рук.

Моррель кинувся до нього, щоб видерти листа.

Проте граф Монте-Кріс­то знав, що так буде, і випередив його: вхопивши Максимільяна за п’ясть, він зупинив його, як ото крицевий ланцюг зупиняє пружину, що почала розпрямлятися.

— Ви хотіли вкоротити собі віку, Максимільяне, — сказав він. — Ось це написано тут чорним по білому!

— Та й що ж! — вигукнув Моррель, умить відкинувши свій удаваний спокій. — Якщо навіть і так, якщо я вирішив скерувати собі в голову дуло пістоля, то хто мені завадить? У кого вистачить хоробрості мені завадити? Коли я скажу: усі мої надії зійшли унівеч, моє серце розбите, моє життя згасло, довкола мене тільки пітьма і гидь, земля стала тліном, чути людські голоси мені нестерпно. Коли я скажу: дайте мені померти, це милосердя, бо якщо ви не дасте мені померти, я згублю розум, я зсунуся з глузду. Коли я це скажу, коли побачать, що кажу я це з розпукою і сльозами в серці, хто відповість мені: «Ви неправі!», хто завадить мені бути найнещаснішим понад нещасними? Скажіть, пане графе, чи не ви часом зважитеся сказати таке?

— Так, Моррелю, — твердо відтяв граф Монте-Кріс­то, що його спокій був таким дивним контрастом до Моррелевого хвилювання. — Так, я.

— Ви! — скрикнув Моррель, з дедалі дужчим гнівом і докором. — Ви тішили мене безглуздими надіями, ви утримували, заколисували, присипляли мене пустими обіцянками, коли я міг би учинити щось рішуче, відчайдушне і порятував би її чи бодай побачив би, як вона умирає в моїх обіймах; ви хвалилися, ніби володієте всіма засобами розуму, усіма природними силами; ви вдаєте, ніби все можете, ви розігруєте роль провидіння, і ви навіть не змогли дати ліків отруєній дівчині! Ні, знаєте, мосьпане, ви були б жалюгідні для мене, якби не викликали відрази!

— Моррелю!

— Авжеж, ви запропонували мені скинути маску, то радійте, що я її скинув. Авжеж, як ви подалися за мною на цвинтар, то я ще відповідав вам, із доброти