Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Пролетівши коротку відстань, що відділяла його від паршенді, Адолін врізався в їхні лави й замахав смертоносною Зброєю. Додолу повалилися тіла. З випаленими очима. П’ять, тоді десять. Солдати долучилися до Холіна й, повиставлявши списи, кололи ворогів, спиняючи їхній жахливий спів.

Це було до страхітливого легко: неохоче уриваючи пісню, паршенді виходили зі співочого трансу дезорієнтовані й спантеличені — а якщо й опиралися, то поодинці. Стрімкість Адолінової атаки не залишала їм часу прикликати свою дивну іскристу енергію.

Це було все одно що вбивати людей уві сні. Адоліновим Сколкам уже випадало поганитися брудною роботою. Геєно вогненна! Та виходячи на поле бою зі Зброєю-Збруєю проти звичайних людей, іншої тобі й не зробити — ті проти нього були що дітлахи з дрючками. Але тут усе було навіть гірше. Вороги часто приходили до тями перед самим тим, як Адолін їх стинав — кліпали очима й хитали головами, прочумуючись, лише щоб лице в лице зіткнутися під зливою зі Сколкозбройним, який убиває їхніх товаришів. І доки княжич звалював додолу труп за трупом, у свідомості настирливо зринали ці нажахані погляди.

Куди подівся Запал, який зазвичай штовхав його не припиняти бійні? Без нього тут було не обійтися, але Адолін натомість відчував лише огиду. Стоячи серед поля свіжих трупів і вдихаючи їдучий дим, що курився під дощем із випалюваних очей, княжич затремтів від огиди і зронив Сколкозбройця, який одразу щез, перетворившись на імлу.

Аж раптом щось урізалося в нього ззаду.

Він заточився, спіткнувшись об труп, але, втримавшись на ногах, обернувся. Від удару Сколкозбройцем нагрудником розповзлася павутина осяйних тріщин. Парирувавши передпліччям наступний випад, княжич позадкував і став у бойову стійку.

Перед ним, стікаючи дощівкою, височіла вона. Як це ж її? Ешонай.

Холін широко всміхнувся під опущеним забралом. Сколкозбройна? Таке йому було до снаги — чесний двобій. Він здійняв руки, в одній із яких на ходу матеріалізувалася з імли його Зброя, і з розмаху парирував випад суперниці.

«Дякую», — пронеслася думка.

***

Скачучи на Баскому настилом, який вів із плато, де бився Ройон, Далінар затискав дурну, випадкову рану, що кривавила на плечі. Він мав би зауважити того списа, але надто зосередився на червоних блискавках і швидких переміщеннях бойових тандемів паршенді.

«Правда в тому, що ти вже старий», — зізнався собі подумки князь, зісковзнувши з коня, щоб лікарка могла оглянути рану. Може, не за кількістю прожитих років — адже йому йшов усього шостий десяток — але за солдатськими мірками точно. Без допомоги Сколкозбруї він робився загайним і кволим. Убивати — забава для молоді вже тому, що старечу голову стинають першою.

Проклятий дощ усе посилювався, й Далінар заховався під одним із павільйонів Навані. Вогонь лучників не дозволяв паршенді шарпати Ройонових оточенців, які відходили через плато. За допомогою стрільців Холін успішно врятував принаймні половину з них — але все північне плато було втрачено. Під Далінарів захист мостом переправився Ройон у супроводі капітана Хала — генеральського сина, який був у батьковій Збруї і стискав у руці Телебову Зброю (на щастя, підібравши її після того, як попередній володільник пав у бою).

А от тіло та Збрую довелося покинути. Не ліпше було й те, що спів паршенді тривав із неослабною силою. Попри врятованих солдатів, їх спіткала жахлива поразка.

Далінар відстебнув нагрудник і, роздратовано фиркнувши, опустився на стілець, який звеліла принести лікарка. Він терпів її маніпуляції, хоч і знав, що його рана не така вже й страшна. Так, серйозна — бо для вояка на полі бою інших не буває, а надто якщо вони заважають правиці орудувати мечем — але від такої не помреш.

— Буря забирай! — сказала лікарка. — Великий князю, та у вас тут шрам на шрамі. Скільки разів вас уже ранили в праве плече?

— Не пам’ятаю.

— Та як же ця рука вас досі слухається?

— Я її треную й розробляю.

— Але ж анатомію не обдуриш… — шепнула та, округливши очі. — Ну, тобто… буря забирай…

— Просто зашийте рану та й по всьому, — кинув Холін. — Так, знаю: на поле бою мені сьогодні не можна й перенапружувати руку ви забороняєте. Я вже наслухався таких рекомендацій…

Почати варто з того, що даремно він туди поткнувся. Хоч і зарікся брати участь у битвах, збираючись стати не воєначальником, а політиком.

Але вряди-годи таки мав являти Чорношипа. Цього потребували його люди. Та що там — буря забирай! — цього потребував і він сам. Бо інакше…

До павільйону влетіла Навані.

«Ну все, пиши пропало». Князь зітхнув, а жінка рушила до нього, проминаючи встановлений у павільйоні фабріал, який сяяв на невеличкій підставці, збираючи довколишню дощівку в мерехтливий сферичний контейнер, звідки та по двох металевих стержнях обабіч від пристрою зливалася додолу й, витікаючи з павільйону, збігала в провалля.

Далінар підвів на жінку очі, похмуро очікуючи, що отримає прочухана — наче «молодий» солдат, який забув гострильного бруска. Але вона натомість обійняла його з неушкодженого боку й пригорнула до себе.

— То нагінки не буде? — спитав Далінар.

— Ми на війні, — прошепотіла Навані. — Та ще й програє́мо, еге ж?

Далінар зиркнув на лучників, чиї запаси стріл вичерпувалися, й півголосом, щоб ті не почули, погодився з такою оцінкою. Лікарка звела на нього очі, а потім знову потупилася, зашиваючи рану.

— Ти вирушив на битву, коли був там потрібен, — сказала Навані. — Врятував життя великого князя і його вояків. То чого ж тобі очікувати від мене нагінки?

— Бо в цьому вся ти.

Він здійняв здорову руку й провів нею по волоссю жінки.

— Адолін здобув перемогу, — сказала Навані. — Паршенді на тому плато зазнали розгромної поразки й розбіглися. Аладар тримається, а Ройона спіткала невдача — проте загалом битва триває на рівних. То чому ж ми її програє́мо? Я відчуваю це із виразу твого обличчя, але розумом ніяк не збагну…

— Бо нічия для нас означає поразку, — відказав Далінар, усім єством відчуваючи, як там, далеко на заході, щось назріває. — Якщо паршенді доспівають ту пісню, то — коли вірити Рлайну — все буде скінчено.

Лікарка якнайретельніше обробила рану й, наклавши пов’язку, дозволила пацієнтові надягти сорочку та кітель, які мали додатково фіксувати її. А князь, одягнувшись, підвівся, щоб піти до штабного намету й дізнатися від генерала Хала, як розвивається ситуація. Але йому завадив Ройон.

— Далінаре! — Рослявий і лисуватий, той увірвався до павільйону й, підлетівши до нього, схопив за руку. Поранену. Холін поморщився. — Там буреклята кривава лазня! Ми покійники. Буря забирай, ми покійники!

Неподалік переминалися з ноги на ногу лучники, що вистріляли весь боєзапас. А на плато по той бік провалля зібралося море червоних очей, які світилися, наче жарини в темряві.

Далінарові тільки й кортіло, що вліпити Ройонові ляпаса, але з великим князем так не поводяться — навіть якщо в того істерика. І він натомість виволік панікера надвір, де злива — яка досі розійшлася до повноцінної бурі — обдала його непросохлий мундир свіжою крижаною дощівкою.

— Тримай себе в руках, ясновельможний, — суворо промовив Холін. — Мій син, на своєму плато, здобув перемогу. Тож усе не так