Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Можливо, — припустила Інадара. — Але мені видається дивним, що таку важливу з тактичного погляду річ залишали для всезагального огляду.

— Присяжна брама була символом, — пояснила їй дівчина, простуючи далі. — Воринське Право вільного пересування, надане кожному громадянинові відповідного рангу, ґрунтується на декларації Вісників про відкриття всіх кордонів. Тож якщо вам треба спорудити символ єдності — портал, що сполучатиме всі Срібні королівства — то де йому місце? У потайній кімнаті, під замком? Чи на підвищенні, яке здіймається над містом? Браму розташували тут, бо нею пишалися.

Вони крокували вперед — крізь вітер і дощ. Довкола відчувалася якась «намоленість», і, щиро кажучи, Шаллан не сумнівалася, що має рацію, почасти й через це.

— Мммм, — тихенько прогудів Фрактал. — Вони здіймають бурю.

— Спрени спустошення? — шепнула Шаллан.

— Ті, у яких сформовано зв’язок. Вони насилають бурю.

Зрозуміло. Її завдання було невідкладне, й дівчина не мала часу, щоб зупинитися і обміркувати почуте. Вона зібралася було віддати розпорядження розпочинати пошуки, але спинилася, зауваживши, що княжич із відсутнім виразом в очах удивляється в обрій на заході.

— Княжичу Ренаріне? — звернулася до нього Шаллан.

— Не з того боку, — шепнув він. — Вітер дме не з того боку — з заходу на схід… Ох, Усемогутній, що над нами. Це жахливо.

Шаллан простежила за його поглядом, але нічого не побачила.

— То Вічновій — не вигадка, — промовив Ренарін.

— Про що ви? — спитала дівчина, відчуваючи, що від тону Ренарінових слів її продирає мороз.

— Я… — Той глянув на неї і стер з очей вологу (адже латна рукавиця висіла на поясі). — Я мав би бути поруч батька. Мав би стати в стрій. От тільки користі від мене, як…

Просто чудово. Ренарін як не лякає, то скиглить.

— Ну, батько звелів вам допомагати мені — тож опануйте себе. Увага всім! Починаймо пошуки.

— А що ми шукаємо, сестрице? — спитав один із мостонавідників, на прізвисько Скеля.

«Сестрице… — відзначила про себе Шаллан. — Симпатичненько». Це він через її руде волосся.

— Сама не знаю, — відказала вона. — Будь-що дивне й незвичне.

Вони розділилися й роззосередилися по плато. Крім Інадари, Шаллан узяла в експедицію невеличку групу вчених і подвижників — зокрема й одного з Далінарових буревартівників — тож тепер відрядила пошукові команди (у складі кількох учених жінок чи мужів, одного мостонавідника й одного солдата) в усіх можливих напрямках.

Ренарін і більшість мостонавідників наполягли, що залишаться з нею. Нарікати дівчині не випадало — адже йшлося про зону воєнних дій. Шаллан проминула кам’яний виступ, що входив до складу великого кола, яке свого часу, певне, було невисокою декоративною огорожею. Який вигляд мало це місце колись? Вона малювала його в уяві, жалкуючи, що не може зобразити на папері — адже це точно посприяло б візуалізації.

Де міг бути портал? Найімовірніше, в центрі. Тож саме туди вона й подалася. І виявила там великий кам’яний курган.

— І це все? — запитав Скеля. — Камінь, камінь, а тоді знову камінь?

— Саме його я й сподівалася знайти, — відказала Шаллан. — Будь-що, залишене просто неба, зазнало вивітрювання або опинилося поховане під крємом. Тож якщо нам і судилося знайти щось корисне, то тільки всередині.

— Всередині? — перепитав хтось із мостонавідників. — Всередині чого?

— Будівель, — пояснила дівчина, обмацуючи стінки кургану, доки не відчула під пальцями якусь аномалію. А відтак обернулася до Холіна: — Княжичу Ренаріне, ви б не вівісектували для мене цю скельну породу?

***

Адолін здійняв у темряві сферу, і на стінку склепіння пролилося світло. Нинішнього Ридання він, провівши стільки часу просто неба, не міг позбутися відчуття, що це дивно, коли по шолому не стукає дощ. Затхле повітря в закритому просторі потроху ставало вологим, але — навіть попри те, що його люди кашляли та човгали ногами — княжич не міг позбутися враження якоїсь могильної тиші: перебуваючи в цьому кам’яному мішку, вони з тим же успіхом могли опинитися за хтозна-скільки миль від битви, яка точилася просто знадвору.

— Сер, а звідки ви знали? Як здогадалися, що цей курган — порожнистий? — поцікавився мостонавідник, Шрамм.

— Бо колись одна розумна дівчина попросила мене розітнути для неї валун, — відказав Адолін.

Рушивши в обхід, вони з хлопцями дісталися протилежного краю великої скельної формації, яка прикривала тил співунів-паршендійців, і княжич кількома поворотами Сколкозбройця проробив отвір у кургані (адже той, як він і сподівався, виявився порожнистим).

Пробираючись запиленим приміщенням, Адолін проминав кості й висохлі на порох уламки, які свого часу могли бути меблями — вони, певне, згнили ще до того, як будівлю запечатало крємом. Що це було — житлова споруда? Чи, може, торгівельна? Бо кімнат усередині таки не бракувало, а на багатьох дверних проймах збереглися іржаві завіси, на яких колись висіли стулки.

Слідом за ним приміщенням проходила тисяча вояків, тримаючи ліхтарі, оснащені великими ограненими самоцвітами — вони були вп’ятеро більші за броами, хоча тепер, коли великобурі не було аж так довго, підводити починали навіть деякі з них.

Провести крізь ці моторошні нетрі тисячу бійців — не те саме, що й жменьку. Але, якщо княжич не зовсім утратив орієнтацію, вони от-от мали, перетнувши будівлю, підійти до стіни, яка виходила одразу в тил паршенді. Кілька солдатів розвідали ближні кімнати й, повернувшись, підтвердили, що все правильно — споруда добігала кінця. Аж ось Адолін побачив силуети вікнин, запечатані крємом, який хтозна-скільки років просочувався крізь отвори й, стікаючи по стіні, осідав на підлозі.

— Гаразд, — гукнув він командирам рот і їхнім капітанам. — Зберімо в цій кімнаті й у коридорі за нею всіх, кого зможемо. Я проріжу отвір, і щойно шлях буде вільний, як ми маємо ринути назовні й атакувати паршендійських співунів.

Першій роті розділитися і втримувати цей прохід з обох боків. Не дайте відтіснити себе! Я кинуся вперед і спробую відвернути увагу на себе, а решті — вибиратися назовні і якнайшвидше долучатися до атаки.

Бійці кивнули. Адолін зробив глибокий вдих і, опустивши забрало, підступив до стіни. Вони перебували на другому поверсі, але, за його підрахунками, відкладення крєму знадвору мали сягати десь так урівень із ними. А й справді: звідти долинав якийсь приглушений звук — гудіння, що резонувало крізь стіну.

Буря забирай, то паршенді просто за нею! Княжич прикликав Сколкозбройця й, зачекавши, доки ротні скомандують своїм людям приготуватися, з розмаху проробив у мурі кілька довгих прорізів — горизонтальних і вертикальних — а відтак урізався в нього закутим у Збрую плечем.

Стіна, не витримавши, рухнула назовні, розкотившись кам’яними брилами. Знову полило як із відра. Перебуваючи всього за кілька футів від землі, Адолін нетерпляче протиснувся на слизьке від вологи каміння. Просто ліворуч від нього стояв, відвернувшись, поглинений співом паршендійський резерв. Гуркоту битви було майже не чути: він тонув у звуках того нелюдського наспіву, від якого по спині бігли мурашки.

От і чудово. Дощ і спів приховали шум пророблюваного пролому. Туди вже ринули бійці, а княжич прорубав іще один, а потім, розпочавши третій, почув крик — хтось із паршенді його зрештою помітив. То виявилася самиця: в цій новій подобі