Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

кавкнув.

Але штрикнути він хотів не Каладіна.

Лезо занурилося в бік короля.

Спавши з Каладінового списа та зронивши ножа, Роздвоєне Підборіддя повалився додолу. А Елгокар із приголомшеним виразом на обличчі сягнув рукою до боку — і на долоні зосталася кров.

— Я покійник, — шепнув він, дивлячись на скривавлену руку.

Каладінові біль і слабкість на мить відступили. Раптова паніка надала йому сил, і охоронець, скориставшись із цього, опустився на коліно неушкодженої ноги й відірвав шматок Елгокарової сорочки. Лезо сковзнуло по ребру, і хоч кровотеча була сильна, вижити після такого поранення було цілком можна — за вчасної медичної допомоги.

— Затискайте ось так, — сказав Каладін, кладучи королеву руку на змайстрований із клаптя сорочки тампон. — Нам треба вибиратися з палацу і знайти безпечне місце.

Може, тренувальний майданчик? На подвижників можна було покластися — та й битися вони вміли. Але чи не надто прогнозований це хід?

Що ж, для початку треба було таки вшитися з палацу. Каладін ухопив списа й розвернувся, щоб повести перед, але нога його замало не підвела. Він примудрився встояти, але охнув від болю й схопився за ратище, щоб не впасти.

Буря забирай. Невже це з нього натекла така калюжа крові? То там не тільки шви розійшлися — там ще й рана відкрилася.

— Я помилявся, — пробелькотів король. — Ми обидва покійники.

— Спринт не зійшов із дистанції, — проричав Каладін, знову беручи Елгокара під руку.

— Що-що?

— Він не міг перемогти, але вперто біг далі. А коли буря його наздогнала, це вже нічого не важило, бо той вичерпав усього себе.

— А, звісно. Гаразд.

У тоні короля лунало очманіння, але Каладін не міг визначити, що його спричинило — крововтрата чи алкоголь.

Вони закрокували коридором.

— Бачте, яка штука: всі ми зрештою помираємо, — розтлумачив сказане капітан, спираючись на списа, що утримував обох у вертикальному положенні. — Тож я гадаю, що насправді важить лише те, які з нас були бігуни. А ви, Елгокаре, біжите дистанцію аж від самої загибелі вашого батька — навіть якщо весь цей час тільки й знаєте, що спотикатися на кожному буреклятому кроці.

— Красно дякую, — відказав очманілий король.

Вони дійшли до перехрестя, й Каладін поклав собі тікати не через парадний вхід, а нутрощами палацового комплексу. Такий маршрут обіцяв бути не довшим, але там їх змовники, певне, шукатимуть не насамперед.

В палаці було порожньо. Моашеві слова не розійшлися з ділом: під приводом нападу Вбивці в білому — а такий прецедент уже був — челядь спровадили по кімнатах. План спрацював ідеально.

— Чому? — прошепотів Його Величність. — Хіба я не викликаю в тебе відрази?

— Елгокаре, ви мені не до вподоби, — визнав Каладін. — Але це не означає, наче дати вам загинути було б правильно.

— Ти казав, що я маю зректися престолу. То чому ж, мостонавіднику? Навіщо ти мені допомагаєш?

«Сам не знаю».

Вони звернули вглиб коридору, але не пройшли й половини шляху, як король зупинився і повалився додолу. Капітан лайнувся й, опустившись на коліно поруч нього, перевірив рану та пульс.

«Це все вино», — збагнув Каладін. Від крововтрати на додачу до сп’яніння в Елгокара запаморочилася голова.

Кепські справи. Рану-то він перев’яже, як уже зуміє, але що робити далі? Спробувати витягти його на імпровізованих волокушах? Піти по допомогу, ризикнувши залишити Його Величність самого?

— Каладіне?

Той заціпенів, так само стоячи навколішках над королем.

— Каладіне, що ти коїш? — зажадав пояснень Моашів голос, який долинув із-за спини. — Ми знайшли своїх людей на вході до його покоїв. Буря забирай, це ти їх убив?

Капітан підвівся та обернувся, стараючись не напружувати поранену ногу. Шикарний у своїй синьо-червоній Збруї, Моаш стояв у протилежному кінці коридору. З ним був і ще один Сколкозбройний — під опущеним забралом і з мечем на плечі. Ґрейвз.

А осьде і вбивці.

 

 

 

 

83. Часова ілюзія

 

Це очевидна дурість Руйнація не потребує провідників Їй до снаги посісти що завгодно коли така її воля і знамення недвозначно вказують що спрени відчувають її скоре пришестя Прадавній Камінь має зрештою піти тріщинами Аж не віриться, що його волею світові було даровано добробут і спокій на чотири з лишком тисячоліття З Діаграми, книга 2-га окружності стелі: послідовність 1

 

Шаллан зійшла з мосту на безлюдне плато.

Під дощем, який глушив звуки битви, довколишня місцевість здавалася навіть самітнішою. Лише сутінкова темрява й шелест дощу, наче приглушений шепіт.

Плато вивищувалося над більшістю інших, і дівчині, якщо роззирнутися, було видно весь центр Осідища Бур. Колони, що їх крємові відкладення біля підніж перетворили на сталагміти. Будівлі, що, обрісши кам’яною кіркою, стали курганами — як-от поховані під снігом колоди. На тлі затягнутого дощовим напівмороком обрію, домалювати намічені обриси прадавнього поселення мала уява.

Воно ховалося за особливою — часовою — ілюзією.

Решта прибулих перетинали настил слідом за Шаллан. Щоб дістатися на це віддалене плато, вони обійшли поле битви, де воював Аладар, і прослизнули повз алетійські позиції. Потрапити сюди вдалося нескоро: у пошуках годящого місця, де можна було навести міст через прірву, обслузі довелося видиратися на схил прилеглого плато.

— На чому ґрунтується ваша впевненість, що це саме тут? — спитав Ренарін, коли, дзенькнувши Збруєю, спустився на плато до дівчини.

Шаллан не знехтувала парасолькою, але молодший княжич стояв із шоломом під пахвою й не зважав на дощівку, яка стікала йому по обличчю. Хіба він не носить окулярів? Останнім часом Шаллан рідко бачила, щоб той одягав їх.

— На аномальності цього місця, — відказала вона.

— Не надто логічний умовивід, — мовила Інадара, долучаючись до дівчини з княжичем, доки солдати з мостонавідниками переходили на порожнє плато. — Такий портал має бути прихований, а не впадати в око як природна аномалія.

— Присяжну браму не маскували, — заперечила Шаллан. — Хоча річ навіть не в цьому: плато кругле.

— Плато такої форми є багато.

— Такої, та не такої, — стояла на своєму Шаллан. Вона покрокувала вперед і на власні очі переконалася, яку неправильну… чи радше надто правильну форму те мало. — Я видивлялася якесь підвищення на плато, не розуміючи масштабу того, що шукала. Бо одним великим підвищенням було все тутешнє плато, на якому й стояла Присяжна брама.

Хіба ви не бачите, що інші плато сформувалися внаслідок певного катаклізму. Їхні крайки ламані, позублені — а в цього ні. Бо це плато було таким іще до того, як Рівнини розкололися. На старовинних мапах воно випинається, наче гігантський п’єдестал, тож зосталося незмінним і після того катаклізму.

— Так… — кивнув Ренарін. — Уявімо собі таріль із витравленим колом у центрі… якщо під дією певної сили таріль розіб’ється, то лінії розломів, імовірно, проляжуть по найзношеніших місцях…

— …Залишивши вам купу уламків,