Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Зберіть усіх, кого зможете, й рушайте за мною! — гукнув Холін. — Мені потрібні люди — навіть якщо доведеться відібрати в Аладара щойно отриманих списників.

Капітанову відповідь заглушив шум дощу, а князь припав до луки й пришпорив коня. Тварина зафиркала, й Далінарові довелося приборкувати її, доки та підкорилася. Від тріску блискавиць удалині скакун харапудився.

А розвернувши коня в потрібному напрямку, Далінар дав йому волю, і той охоче понісся галопом через плато. Перед очима, зливаючись, проносилися шпитальні намети, польові кухні й командні пости. А підскакавши до північного плато, князь осадив коня й окинув поглядом місцевість, видивляючись Навані.

Але її було ніде не видно. Хоча в око впадали кілька розстелених на землі великих прямокутників із чорного брезенту — тож робота кипіла. Князь окликнув якусь інженерку, й коли та махнула йому, куди правити, поскакав уздовж прірви, проминаючи низку таких самих відрізів брезенту, що лежали на камені.

По той бік провалля, що тяглося ліворуч, із криками-зойками гинули люди, й Далінар на власні очі переконався, як кепсько йшли Ройонові справи. Критичність становища виявляла себе в розпорошених групках оточенців, над якими майоріли знамена, — червоноокі вороги перемололи їхні лави на дрібні, вразливі купки. Алеті не здавалися, але строю не втримали, тож перспективи були невтішні.

Холін згадав, як два місяці тому він і сам опинився в такому становищі — оточений морем ворогів і без надії на порятунок. Князь пустив коня швидше, й незабаром помітив Навані, яка стояла під парасолькою, роздаючи вказівки групі робітників, які возилися зі ще одним великим брезентом.

— Навані! — гукнув Далінар, спиняючи коня по інший бік брезенту (на мокрому його копита пішли юзом). — Мені треба, щоб ти сотворила диво!

— Я над цим працюю.

— Нíколи працювати. Негайно втілюй свій план у життя.

Він був надто далеко, щоб розгледіти її сердитий позирк, але відчув його й так. На щастя, та махнула робітникам відійти від брезенту й заходилася вигукувати розпорядження інженеркам. Жінки підбігли до провалля, де лежала низка валунів. Далінар подумав, що до них, певне, прив’язані мотузки, але як усе це мало працювати, до пуття не розумів. А Навані все вигукувала розпорядження.

«Надто довго», — думав Холін, нервово поглядаючи через прірву. Чи забрав хтось Телебові Сколки? Горювати за Його Високороддям було ніколи — а от Сколки були життєво важливі.

Позаду зібралися солдати. В такий дощ Ройонові лучники — найкращі у військових таборах — були без роботи. За наказом Навані інженерки відійшли від провалля, й робітники поскидали донизу весь каскад валунів — штук, мабуть, із сорок.

А коли ті впали, відрізи брезенту змили в повітря футів на п’ятдесят, неначе їх смикнули догори за передні кути й за середину. За мить уздовж прірви постала довга вервечка імпровізованих павільйонів.

— Ворушіться! — скомандував Далінар, скерувавши скакуна між двох із них. — Лучникам на позиції!

Солдати кинулися під захист брезенту, подекуди буркотливо дивуючись, що ніде не видно підпорок, які тримали той у повітрі. Навані попіднімала накриття павільйонів лише з переднього краю, щоб воно утворило похилі звиси — скошені в напрямку від провалля — якими збігала дощівка. Тож, маючи ще й боковини, як намети, павільйони були відкриті тільки з фасаду, зверненого до бойових порядків Ройона.

Далінар спішився й, передавши вуздечку якомусь робітникові, побіг під один із навісів, де шикувалися лучники. Увійшла й Навані зі здоровим мішком за плечима. Там виявився великий осяйний гранат, підвішений усередині дротяного фабріала напрочуд тонкої роботи.

Якусь мить почаклувавши над ним, жінка відступила.

— Насправді нам би не завадило більше часу на попередні випробування цих пристроїв, — попередила вона Далінара, схрестивши руки на грудях. — Атрактори — новітні винаходи, і я досі побоююсь, чи не висмокче така штукенція кров кожного, хто до неї торкнеться.

Але нічого такого не сталося, а натомість довкола пристрою стали швидко збиратися калюжі дощівки. Буря забирай, ця штука працювала! Фабріал висотував із повітря вологу. За наказами лейтенантів, Ройонові лучники дістали із захисних чохлів тятиви й натягнули їх на зігнуті луки. Багато з них були світлоокими — на стрільбу з лука дивилися як на прийнятне Покликання для скромного достатку світлошляхтича. Не всім же бути офіцерами.

Через прірву в паршенді, які оточили Ройонове військо, хмара за хмарою полинули стріли.

— Оце інша справа, — сказав Далінар, спостерігаючи за їхнім польотом. — Нехай знають наших.

— Через дощ і вітер їм усе одно важко цілитися, — мовила Навані. — А ще я не знаю, як добре працюватиме фабріал — адже спереду павільйони відкриті, а це означає постійний притік вологи. Дуже скоро йому може забракнути Буресвітла.

— Вистачить і того результату, що є, — заспокоїв її Далінар.

Обстріл майже вмить змінив ситуацію, відвернувши увагу паршенді від тих, хто потрапив в оточення. На такий відчайдушний крок наважувались хіба в аховому становищі — адже ризик перестріляти своїх був величезний — проте Ройонові лучники довели, що заслуговують на свою репутацію.

Князь однією рукою пригорнув Навані до себе.

— Чудова робота.

А відтак гукнув, щоб йому подали коня — свого, а не того звіра, на якому їздила вістова — й поскакав із павільйону куди-інде. Лучники дадуть Ройонові дихнути, а йому — можливість для маневру. Залишалося сподіватися, що не запізно.

***

«Ні!» — подумав Каладін, обходячи кушетку, щоб дістатися до короля. Невже він мертвий? Видимих ран не було.

Елгокар поворухнувся й, ліниво застогнавши, звівся в положення сидячи. А капітан полегшено зітхнув. На столику стояла спорожнена винна пляшка, а, підійшовши ближче, Каладін унюхав і запах розіллятого алкоголю.

— Мостонавіднику? — Язик Його Величності заплітався. — Що, позловтішатися прийшов?

— Елгокаре, буря забирай! Скільки ви випили?

— Всі… всі мене обговорюють, — видобув той, плюхаючись назад на кушетку. — Мої власні охоронці… всі. Мовляв, поганий я король. За їхніми словами, всі мене ненавидять.

Каладіна продер мороз.

— Елгокаре, вони хотіли, щоб ви напилися. І полегшили їхнє завдання.

— Га?

Буря забирай. Та він же заледве при пам’яті.

— Вставайте, — сказав Каладін. — По вашу душу прийдуть убивці. Нам треба забиратися звідси.

— Убивці? — Елгокар зіскочив на ноги, але заточився. — У білому. Я так і знав, що він з’явиться… але ж… йому був потрібен лише Далінар… Навіть убивця не вважає мене гідним престолу…

Одною рукою обпершись на списа, Каладін зумів узяти Елгокара під лікоть. Але король привалився до нього, й ушкоджену ногу пронизав гострий біль.

— Ваша Величносте, будь ласка, спробуйте пересуватися самостійно, — попросив капітан, заледве не впавши.

— Вбивці, певне, прийдуть по твоє життя, мостонавіднику, — пробурмотів король. — У тебе більше лідерських якостей, ніж у мене. Хотів би я… хотів би в тебе повчитися…

На щастя, на ногах монарх таки стояв. Нелегко їм дався шлях до дверей, де досі лежало охоронцеве тіло…

Тіло? А куди поділося ще одне?

Мигцем помітивши лезо ножа, яке майнуло до нього, Каладін вивернувся з королівських «обіймів» й, інстинктивно схопивши ратище при самому наконечнику — для ближнього бою — провів випад. Вістря глибоко вп’ялося в живіт Роздвоєного Підборіддя, який тільки