Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

серед хаосу цього просякнутого дощівкою поля бою, де тріщали блискавиці й бушували вітри.

Перел, польовий офіцер, приставлений до освітлення, сигналізував їхньому флангу відходити. Адолін вибухнув лайкою і, звільнившись з останнього зашморгу, позадкував, виставивши перед собою меча на випадок, якщо ворог розпочне переслідування.

Але його не було. Хоча коли княжич долучився до відступу, за ним тінями рушили дві постаті.

— Мостонавідники, то ви й досі живі? — спитав Холін.

— Живі-живісінькі, — відказав Шрамм.

— Сер, на вас зосталися кілька мотузяних петель, — зауважив Дрегі.

Адолін виставив руку, даючи тому зрізати їх ножем, який висів у охоронця при боці. Озираючись через плече, княжич бачив, що паршенді перешиковуються, а між спалахами блискавок і поривами вітру з глибини ворожих лав долинали різкі звуки отого їхнього наспіву.

— Вони раз по раз висилають проти мене загони, щоб відвернути мою увагу від битви, — сказав Адолін. — Перед ними не ставлять завдання перемогти мене — досить просто відволікти.

— Рано чи пізно їм таки доведеться зітнутися з вами всерйоз, — мовив Дрегі, зрізуючи ще одну мотузку. Він провів себе рукою по голому черепу, протираючи його від дощу. — Не можна ж просто взяти й скинути з рахуби Сколкозбройного.

— Ну, саме це вони, по-своєму, й роблять — рахують мене окремо від армії, — відказав той, мружачи очі й прислухаючись до ворожого співу.

Крізь пасма гнаного вітром дощу Адолін, подзенькуючи обладунком, підбіг до командного пункту біля прожекторів, де, кутаючись у просторий протибуряний плащ, стояв, вигукуючи накази, Перел. Той миттю відсалютував новоприбулому.

— Доповідай обстановку, — звелів княжич.

— Тримаємося на плаву, Ваша Ясновельможносте.

— Не розумію таких висловів. Це щось пов’язане з купанням?

— Сер, ми топчемося на місці, то наступаючи, то відступаючи, — змінив формулювання Перел. — Сили сторін майже рівні, й кожна старається намацати в супротивника слабину. Але найбільше мене непокоїть паршендійський резерв — чому ворог і досі його не задіяв?

— Резерв? — перепитав Холін, окидаючи поглядом напівтемне плато. — Ти про їхніх співунів?

Хоч куди глянь, алеті вели битву з паршендійськими загонами. Стояли крик і зойки, брязкіт зброї, що стиналася, — знайомі смертоносні звуки поля бою.

— Так, сер, — підтвердив Перел. — Вони вибралися на скельну формацію по центру плато й воістину виливають у співі свої бурекляті серця.

Адолін пригадував те відслонення, що невиразно маячило в тьмяному світлі. Його верхівка могла запросто вмістити батальйон.

— А чи не змогли б ми вилізти на ту формацію з тилу?

— Ваша Ясновельможносте, в такий дощ? Сумніваюся, — промовив Перел. — Ви-то, може, й змогли б — але чи варто потикатися туди самому?

Адолін чекав, що його охопить знайомий порив до бою, нестримне бажання кинутися вперед, не замислюючись про наслідки. Він привчив себе стримувати цей запал, але несподівано виявив, що його… не було. Ні найменшого.

Княжич насупився. Чи не втома цьому причиною? Під акомпанемент дощу, що барабанив по шолому, він спробував осмислити ситуацію.

«Нам треба дістатися до тих паршенді, що в тилу, — міркував Адолін. — Батько звелів нам зав’язати з ними бій, урвавши їхню пісню…»

А що це там казала Шаллан про внутрішні плато та про їхні скельні формації?

— Дай мені тисячу важкоозброєних піхотинців, — звелів Адолін. — А за пів години по тому, як ми з ними вирушимо, йди всіма силами в масований наступ. Я хочу дещо спробувати, і мені треба, щоб ти відволік увагу паршенді.

***

— Ти мертвий! — крикнув у небеса Далінар, роззираючись на центральному плато між трьох полів бою та лякаючи ад’ютантів і членів почту, які стояли неподалік. — Ти ж сам казав мені, що тебе вбито!

Князеве обличчя хльостав дощ. Чи не слухові в нього галюцинації серед усього цього шарварку зі зливи та криків?

— Я не Всемогутній, — промовив голос.

Далінар обернувся, шукаючи його очима між наполоханих супроводжувачів. Четвірка мостонавідників у дощовиках відсахнулася, неначе перелякавшись, а офіцерство збентежено дивилося в небо, тримаючи руки на ефесах мечів.

— Чи чув хтось із вас якийсь голос? — спитав Далінар.

І чоловіки, й жіноцтво похитали головами.

— До вас… промовляє Всемогутній? — спитала одна з вістових.

— Так.

Князь сам не знав, що відбувається, але така відповідь була найпростіша.

Далінар рушив далі через центральне плато з наміром перевірити, як ідуть справи на Адоліновій ділянці фронту.

— Мені шкода, — повторив голос. У видіннях Холін бачив аватара, який промовляє до нього, — але нині слова линули нізвідки. — Ти старався щосили. Але мені не до снаги допомогти.

— Хто ти такий? — прошипів Далінар.

— Я Його залишок, — мовив голос — не зовсім такий, як лунав у видіннях, а глибший, насиченіший. — Та частка, яка зосталася від Нього. Коли Одіозум убив Його, я на власні очі зрів труп і… втік, щоб продовжувати робити своє. Стати для цього світу часткою Бога — вітрами, що їх мають відчувати люди.

Він сказав це у відповідь на поставлене запитання чи просто вів монолог? Бо у видіннях Далінар спершу гадав, наче бесідує з цим голосом, але зрештою виявив, що всі репліки гаданого «співрозмовника» були визначені наперед. І хтозна, чи не так само було й цього разу.

Буря забирай… то в нього візія? Холін застиг на місці, бо внутрішній погляд зненацька явив йому жахливу картину: що він лежить, розпластавшись, на підлозі палацу, а все, що призвело до нинішньої битви під дощем — виплід його уяви.

«Ні, — рішуче сказав собі князь. — Я не зверну на цю криву стежку». Раніше він завжди усвідомлював, що бачить видіння, й не мав підстав гадати, наче цього разу все змінилося.

Повз нього пробігло виділене Аладарові поповнення — списники зі здійнятими в небо ратищами. Якщо вдарить справжня блискавка, таке було до бурі небезпечно, але особливого вибору не залишалося.

Далінар чекав, чи не скаже голос іще чогось — але, не дочекавшись, рушив далі й незабаром дістався Адолінового плато.

Що це — грім?

Ні. Холін озирнувся й — розгледівши, що через плато до нього галопом скаче вершниця-вістова — застережно виставив руку, перериваючи донесення капітана Яві, котрий доповідав про хід битви.

— Ваша Ясновельможносте! — гукнула вістова, осадивши коня, який став на диби. — Загинув ясновельможний Телеб! Великого князя Ройона розгромлено. Його стрій поламався, а вцілілих бійців оточили паршенді! Сили на північному плато опинилися в пастці!

— Геєно вогненна! А капітан Хал?

— Він іще живий і пробивається туди, де востаннє бачили великого князя Ройона. Але його от-от задавлять числом.

Далінар обернувся до Яві.

— Що в нас у резерві?

— Боюся, що ми зужили його до решти. — У тьмяному світлі стало видно, як капітан зблід із лиця. — Хіба, може, когось вивели на ротацію…

— З’ясуй, що там робиться, й приведи всіх сюди, — звелів Далінар і, підбігши до вістової, скомандував: — Злазь.

— Сер?

— Злазь!

Жінка зіскочила з сідла, а князь поставив ногу в стремено й, сівши верхи, розвернув скакуна — вперше за хтозна-скільки радіючи, що на ньому немає Збруї. Бо інакше цей коник не зніс би