Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

у видіннях.

Цей голос належав Усемогутньому.

 

82. До звершень величних стриміти

 

Пильнувати потрібно одного. Хоча всі вони так чи інак причетні до передбачення, Мелех у цьому сенсі — чи не найпотужніший. Це його дотик просочується в душу, коли та відділяється від тіла, маніфестуючи проявами, які живляться самою іскрою смерті. А втім, я відволікся. Збився на манівці. Королівська влада. Нам треба обговорити природу королівської влади. З Діаграми, книга 2-ї шухляди письмового столу: 15-й абзац

 

Каладін шкутильгав «серпантином», який вів до палацу. Поранена нога стала суцільним клубком болю. Дійшовши до дверей, він привалився до них, засапано дихаючи і замало не впавши — з милицею під пахвою одної руки й ратищем в іншій, неначе те могло йому чимось допомогти.

«Треба… дістатися… до короля…»

Але як вивести Елгокара з палацу? Адже Моаш пильнуватиме. От буря забирай! Тепер замах міг відбутися якого завгодно дня… о якій завгодно годині. Далінар-бо, поза сумнівом, уже досить далеко від табору.

«Не… зупиняйся…»

Так само шкутильгаючи, Каладін увійшов досередини. Вартових на дверях не стояло. Недобрий знак. Може, варто було здійняти тривогу? Ні, в таборі не залишилося солдатів, які могли б прийти на допомогу, а до того ж, забачивши, що він не сам, Ґревйз зі спільниками запідозрили б щось не те. А от самому йому, бува, вдасться зустрітися з королем. Найліпшим, на що можна було сподіватися, — це нишком переправити того в безпечне місце.

«Дурню, — сказав собі подумки Каладін. — Тепер ти схаменувся? Передумав? Після всього, що було? Що ти чвориш?»

Але буря забирай… король старався — справді старався. Він був пихатим гордієм і, мабуть, нездарою — але щиро старався.

Поранена нога протестувала дедалі гучніше, і капітан, знесилено спинившись, привалився до стіни. Хіба не мало все це даватися йому легше? Тепер, ухваливши рішення, хіба не мав би він стати зібраним, енергійним і впевненим у собі? Але нічого цього не було — він почувався знесиленим, спантеличеним і сповненим сумнівів.

Але примусив себе рушити далі. «Вперед — не зупиняйся». Дай-то Всемогутній, щоб було ще не пізно.

Він що, знову почав молитися?

Каладін пробирався темними коридорами — хіба не мало в них бути світліше? — і не без труднощів дістався верхнього ярусу королівських покоїв, де містилася конференц-зала, а збоку від неї — балкон. На дверях стояли двоє охоронців у формі Четвертого мосту, але капітан не знав жодного з них. Ніякі вони не мостонавідники — і навіть не колишні королівські гвардійці. Буря забирай!

Каладін покульгав до них, розуміючи, що вигляд у нього ще той — він змок до нитки й припадає на ногу, за якою (от тобі й маєш!) тягнувся кривавий слід. Його стараннями на рані розійшлися шви.

— Стояти! — окликнув його один із вартових — із таким роздвоєним підборіддям, неначе в дитинстві отримав по ньому сокирою. Він зміряв Каладіна поглядом. — Ти той, кого прозивають Буреблагословенним…

— А ви — Ґрейвзові люди.

Ті перезирнулися.

— Усе гаразд, — промовив капітан. — Ми заодно. А Моаш тут?

— Ні, саме відлучився, — відказав той самий вартовий. — Приліг здрімнути. Сьогодні важливий день.

«Ще не пізно», — промайнула думка. То фортуна до нього прихильна!

— Я хочу взяти участь у тому, що ви затіяли.

— Мостонавіднику, про все вже подбали, — промовив «однополчанин». — Повертайся до казарми і зроби вигляд, наче нічого не відбувається.

Каладін потягнувся ближче, неначе хотів шепнути йому кілька слів, тож охоронець і собі нахилився.

І капітан, зронивши милицю, вгатив йому списом між ноги. А відтак, не гаючи ні секунди, крутнувся на здоровій нозі й, підволочуючи поранену, замахнувся ратищем на іншого вартового.

Той, готуючись парирувати удар, заніс власного списа і спробував здійняти тривогу:

— До зброї! До…

Але Каладін, навалившись, відбив виставлений блок і відкинув свій штих. А відтак його вологі, занімілі п’ястки схопили «рядженого» за шию й добряче приклали головою об стіну. Капітан знов крутнувся й, повалившись додолу, ввігнав ліктя в макітру Роздвоєного Підборіддя, припечатавши її до підлоги.

Обидва охоронці затихли. Від раптового напруження закрутилася голова, й мостонавідник сперся на двері. Перед очима пливло. Зате він з’ясував, що таки може битися й без Буресвітла.

Каладін спіймав себе на тому, що сміється, хоча сміх і перейшов у кашель. Невже він справді щойно напав на цих двох? Буря забирай! Тепер шляху назад не було — а він же навіть до пуття не розуміє, навіщо втручається. Почасти річ була в королівській відвертості, але справжня причина крилася десь глибше. Він знав, що чинить правильно — але не розумів чому. Від думки про короля, який гине ні за чалову душу, йому робилося зле. Бо в пам’яті спливало те, як учинили з Тіеном.

Але й на цьому було ще не все. Буря забирай, він не може добрати тут сенсу навіть для себе.

Жоден з охоронців не ворушився — хіба раз-другий судомно смикнувся. Ядушно хапаючи повітря, Каладін заходився кашлем. Тепер не час давати слабину. Сягнувши вгору неслухняним, наче клішня, п’ястком, він повернув ручку й, через силу відчинивши двері, не так увалився, як повалився, заточуючись, у залу за ними.

— Ваша Величносте? — гукнув капітан.

Спираючись на ратище й підволочуючи поранену ногу, він дістався кушетки і за її допомогою зрештою випростався. А де ж це…

Король лежав на кушетці й не рухався.

***

Тримаючи зразкову Вітростійку, Адолін навідліг змахнув Сколкозбройцем — і вістря меча, розбризкуючи дощівку, пройшло крізь шию паршендійського воїна. Яскравий спалах, розряд червоної блискавки — й убитий повалився додолу. Алетійці, які опинилися поблизу, ретельно уникали калюж коло трупа, бо з гіркого досвіду знали: ці дивні блискавиці можуть моментально вбити через воду.

Здійнявши меча й кидаючись уперед, Адолін очолив атаку на найближчий ворожий загін. Нехай буде проклята ця буря й ті вітри, які її принесли! Пітьму, на щастя, трохи розсіяли, коли Навані передала фабріали, які скупали поле битви в напрочуд рівному білому світлі.

Адолін і його люди налетіли на паршенді, але щойно їхні лави змішалися, як він відчув, що його лівицю щось смикає. Аркан? Княжич сахнувся. Збруї не стримати жодному зашморгу, й Адолін, заревівши, висмикнув мотузку з п’ястків того, хто її тримав. А відтак знову смикнувся, бо інше ласо, обвивши шию, потягнуло його назад.

Холін скрикнув і, крутнувшись, перетяв мотузку змахом Сколкозбройця, але з темряви на нього полетіли три нові — паршенді вислали цілу команду заарканювачів. Свого часу Загель навчив його відбиватися від їхнього натиску, й Адолін звернувся до оборонних прийомів. В очікуванні на його атаку попереду, певне, наставили ще й розтяжок… Так, онде вони.

Адолін позадкував, за допомогою меча звільняючись з арканів, які досягли своєї цілі. На жаль, без нього ворожі порядки було не прорвати. І доки княжич натомість відступав, паршенді стали не на жарт тіснити алетійців. Вони, як і завше, не тримали якогось класичного строю, а нападали зграями й бойовими тандемами — страшенно ефективна тактика