Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

погано, як здається.

— Мені шкода, що все так закінчується, — промовив Усемогутній.

Буря забирай! Відштовхнувши від себе Ройона, Далінар вийшов на середину плато й здійняв очі в небо.

— Озвися! Дай знати, якщо ти мене чуєш!

— Я тебе чую.

Ну нарешті — хоч якийсь прогрес.

— Ти Всемогутній?

— Дитя Честі-Гонора, я ж уже казав тобі, що ні.

— А хто ж ти?

— Я ТОЙ, ХТО НЕСЕ СВІТЛО Й ТЕМРЯВУ.

Тепер голос залунав якось розкотисто, немовби озиваючись луною.

— Прародитель бур… — збагнув Далінар. — Ти Вісник?

— НІ.

— То, може, спрен? Чи бог?

— І ТОЙ, І ТОЙ.

— Навіщо ти промовляєш до мене? — гукнув у небеса Далінар. — Що відбувається?

— ВОНИ ПРИКЛИКАЮТЬ БУРЮ. СМЕРТОНОСНУ. МОЮ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ.

— Як нам спинити її?

— ЇЇ НЕ СПИНИТИ.

— Але ж має бути якийсь вихід!

— Я ПРИШЛЮ ВАМ БУРЮ ОЧИЩЕННЯ, ЯКА ПОНЕСЕ ГЕТЬ ВАШІ ТРУПИ. БІЛЬШОГО МЕНІ НЕ ЗРОБИТИ.

— Ні! Не смій полишати нас!

— ТИ ВИСУВАЄШ ВИМОГИ ДО МЕНЕ, ВАШОГО БОГА?

— Ти мені не бог і ніколи не був моїм богом! Ти примара, обман!

Удалині загуркотів зловісний грім, а дощ сильніше хльоснув князя по обличчю.

— МЕНЕ КЛИЧУТЬ. Я МАЮ ЙТИ. ДОНЬКА НЕ СЛУХАЄТЬСЯ. ДИТЯ ГОНОРА, ВИДІНЬ У ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ. НА ЦЬОМУ КІНЕЦЬ. ПРОЩАВАЙ.

— Прародителю бур! Вихід має бути! Я тут не загину! — закричав Далінар.

Мовчання. Навіть грім не гримнув. Довкола князя зібралися люди — солдати, писарки, вістові, Ройон із Навані. Перелякані люди.

— Не полишай нас. — Холінів голос осікся. — Благаю…

***

Моаш ступив уперед. Його забрало було підняте, й на обличчі читався біль.

— Каладіне?

— Моаше, мені довелося зробити вибір, який дасть мені спати ночами, — стомлено сказав Каладін, заступаючи собою короля, який лежав без свідомості.

Рана на нозі відкрилася, й довкола капітанового чобота стояла калюжа крові. Голова йшла обертом, і він, щоб не впасти, спирався на ратище.

— Ти ж казав, що йому можна довіряти, — лунко мовив Ґрейвз із-під шолома, обертаючись до Моаша. — Ти поручився за нього!

— Бо так і є: Каладін — надійна людина, — відказав новоспечений світлоокий.

У безлюдному коридорі палацу не було нікого, крім їхньої трійці (четвірки, коли рахувати з королем).

Сумно гинути в такому місці, де немає вітру.

— Він просто трішки заплутався, — промовив Моаш, виступаючи наперед. — Але це нічого — все в силі. Ти ж нікому не сказав ні слова — правда, Каладіне?

«Впізнаю цей коридор, — майнуло в капітановій свідомості. — Саме тут ми билися з Убивцею в білому». Ліворуч тяглася низка вікон, але через мжичку їх зачинили віконницями. Так — онде те місце. Він помітив забрану під дошки діру, яку вбивця прорубав у стіні — саме звідти Каладін випав у темряву.

Аж ось він знову тут. Глибокий вдих — і Каладін, якомога стійкіше тримаючись на здоровій кінцівці, здійняв списа, наставивши вістря на Моаша.

Буря забирай! Як же болить поранена нога!

— Келе, короля поранено, — сказав Моаш. — Ми прийшли сюди по кривавому сліду. Він, уважай, уже покійник.

«…По кривавому сліду». Каладін закліпав затуманеними очима. Ну звісно ж. У нього загальмувалося мислення — він мав би допетрати.

Моаш спинився за кілька футів від Каладіна — якраз перед зоною досяжності його списа.

— Келе, що ти зібрався робити? Напасти на бойового товариша? Адже я з Четвертого мосту!

— Ти вийшов із його складу тієї самої миті, коли зрадив своєму обов’язку, — прошепотів командир.

— А ти ні?

— І я такий самий, — погодився той, відчуваючи, як занудило коло серця. — Але я намагаюся повернути все, як було.

Моаш ступив іще крок, але охоронець наставив списа прямо другові в обличчя, і той спинився, заспокійливо здійнявши руку в латній рукавиці.

Ґрейвз рушив уперед, але спільник махнув йому відійти — а відтак обернувся до капітана.

— Келе, чого ти сподіваєшся цим досягти? Ставши на нашому шляху, ти й сам загинеш, і короля не врятуєш. Хочеш висловити мені своє фе? Чудово. Ти намагався. Але стикнувшись із переважними силами, був змушений відступити, уникаючи непотрібної крові. Ну ж бо — опусти списа.

Каладін озирнувся через плече. Король іще дихав.

Моашів обладунок дзенькнув, і капітан, обернувшись, знову виставив ратище. Буря забирай! У голові аж сіпало від болю.

— Келе, я не жартую, — мовив Моаш.

— А то що — нападеш на мене? Свого капітана? Свого друга? — спитав той.

— Не перекладай із хворої голови на здорову.

— А чом би й ні? Що для тебе важливіше — я чи дріб’язкова мстивість?

— Дріб’язкова?! Каладіне, та він убив їх! — гаркнув Моаш. — Ця жалюгідна пародія на короля звела зі світу єдину рідню, яку я будь-коли мав.

— Знаю.

— То чому ж захищаєш його?

— Бо не він був у тому винен.

— Що за…

— Не він був у тому винен, — повторив Каладін. — Але навіть якби й так, я все одно не відступився б. Ми з тобою маємо бути вищі від цього, бо йдеться… Ні, до пуття мені цього не пояснити. Але повір моєму слову, Моаше, — облиш цю справу. Король іще не бачив ні тебе, ні Ґрейвза. Ми підемо до Далінара, і я подбаю, щоб по заслугах отримав істинний винуватець, Рошон, — ось хто насправді стояв за смертями твоїх дідуся та бабусі.

Але ми з тобою, Моаше, не станемо такими, як він — убивцями з темного коридору, які вкорочують віку п’яному, бо він їм огидний, але брешуть собі, наче так буде ліпше для королівства. Якщо я вбиватиму людину, то робитиму це серед білого дня й тільки тому, що не матиму іншого виходу.

Моаш вагався, і Ґрейвз, дзенькаючи обладунком, підступив до нього — але той застережно виставив руку. А відтак глянув Каладінові у вічі й похитав головою.

— Вибач, Келе. Тепер уже пізно.

— Я не дозволю вам цього зробити. Я не відступлюся.

— Гадаю, що так буде навіть ліпше.

Моаш опустив забрало, і щойно те сіло на місце, як боковини шолома затягнуло імлою.

 

84. Той, хто рятує

 

332132187716103591971112633655412337751028133912971 516275711013151663639109131872659108333716715256333 365976371679361431382974437576397614813382516171525 332132187716103591971112633655412337751028133912971 516275711013151663639109131872659108333716715256333 365976371679361431382974437576397614813382516171525 З Діаграми, книга 2-га окружності стелі: послідовність 15

 

Підтвердивши припущення Шаллан, кам’яна брила сковзнула всередину, являючи вхід до будівлі, куди століттями ніхто не заходив — ба навіть оком не кидав. Ренарін відступив від прорубаного отвору, даючи дівчині пройти наперед. Зсередини потягнуло застояним, затхлим повітрям.

Княжич відіслав Сколкозбройця й, полегшено зітхнувши (чого б це?), розслаблено сперся на зовнішню стіну будівлі. Шаллан ступила крок до входу, але мостонавідники прослизнули поперед неї, щоб спершу перевірити, наскільки це безпечно. Вони здійняли сапфірові ліхтарі…

…Й освітили дивні дива.

У дівчини перехопило подих. Велике округле приміщення було