Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

його очах, свої поцілунки на його вустах і нестерпний біль у його серці, Джон вихилився з вікна, дослухаючись до гуркоту автомобіля, що відвозив її.

А до нього й досі долинали теплі пахощі полуниць і легкі звуки літа, з яких мала скластися його пісня; і досі в зітханні, в трепетних крилах липня вчувалася обіцянка юності й щастя — і серце його розривалося; бажання будило його, надія живила, але вона потупила очі, наче присоромлена. Його чекає дуже гірке завдання. Флер у відчаї, і він теж у відчаї дивиться, як погойдуються тополі, як линуть білі хмари, як блищить під сонцем трава.

Він чекав до вечора, чекав, поки скінчиться обід, що минув майже в цілковитій мовчанці, чекав, поки мати грала йому на роялі — чекав, відчуваючи, що вона знає, яких слів він чекає від неї. Вона поцілувала його і пішла нагору, а він усе зволікав, дивлячись на місячне сяйво, й нічних метеликів, і ту нереальність барв, які, підкрадаючись, пожвавлюють різними кольорами літню ніч. І він ладен був на що завгодно, аби тільки повернутися в минуле — всього лиш на три місяці назад; або опинитися в майбутньому, на кілька років уперед. Теперішнє з його жорстокою необхідністю зробити якийсь вибір здавалося нестерпним. Тепер він куди гостріше, ніж досі, зрозумів, що відчувала його мати; так ніби історія, про яку він довідався з листа, була хвороботворним мікробом, що викликав пропасницю ворожнечі. І він справді відчув: існує два табори — табір його і його матері й табір Флер та її батька. Може, вона вже й мертва, та давня трагедія власництва й ворожнечі, але мертві речі виділяють отруту, аж поки час перетворить їх на порох. Навіть його кохання заражене цією отрутою; воно стало не таке мрійливе, більш земне, і його скаламутила зрадницька підозра: чи не прагне Флер, як і її батько, володіти; то була не виразна думка, а якась злодійкувата тінь, ница й недостойна, що шастала навколо його палких спогадів і потьмарювала своїм гидким диханням осяйну красу цього зачарованого обличчя і стану,— підозра, не настільки реальна, щоб переконати його в своїй присутності, але досить реальна, щоб підірвати непохитну віру. А для Джона, якому ще не минуло двадцяти років, непохитна віра була потрібна, як повітря. З властивим молодості запалом він був ладен давати обома руками і нічого не брати собі — давати з щирою радістю тій, що була сповнена, як і він, безпосередньою щедрістю. Звичайно, вона щедра! Він устав з підвіконня і почав ходити по великій сірій і примарній кімнаті, стіни якої були оббиті сріблястою тканиною. Цей будинок — так сказав батько у своєму передсмертному листі — споруджено для його матері, щоб вона жила в ньому з батьком Флер! Він простягнув руку в напівтемряву, ніби хотів узяти примарну руку мертвого. Він стиснув пальці, намагаючись відчути в них тонкі зниклі пальці батька, намагаючись стиснути їх і переконати його, що він... що він на батьковому боці. Сльози, які він стримував, сушили й пекли йому очі. Він знову підійшов до вікна. Надворі було тепліше, затишніше і не так моторошно; на небі висів золотий місяць, уже третій день на ущербі; широкі простори ночі навівали спокій. От якби вони з Флер зустрілися на безлюдному острові, де б не було минулого, і їхньою оселею стала природа! Джон і досі мріяв про безлюдні острови, де ростуть хлібні дерева, а над кораловими рифами синіє вода. Ніч була глибока, вільна, сповнена принад; вона манила, обіцяючи дати притулок від усіляких незлагод, дати кохання! Нікчема, що тримається за материну... Щоки його палали. Він причинив вікно, запнув його шторою, вимкнув світло в канделябрі й пішов нагору.

Двері його кімнати були відчинені, світло горіло; мати, й досі у вечірній сукні, стояла біля вікна. Вона обернулася і сказала:

— Сідай, Джоне, поговоримо.

Вона сіла на канапу біля вікна, Джон — на своє ліжко. Він бачив її профіль, і краса й грація її постаті, вишукана лінія чола, носа, шиї, дивна й начебто далека її витонченість розчулили його. Мати ніколи не зливалася зі своїм оточенням. Вона входила в нього немов з іншого світу. Що вона хоче сказати йому, у кого в серці стільки ніжних слів для неї?

— Я знаю, що Флер приїздила сьогодні. Це мене не дивує.

А Джонові здалося, ніби мати ще додала: «Вона дочка свого батька!» І його серце враз запеклося. Айріні спокійно вела далі:

— Я зберегла батьків лист. Того вечора я його підібрала і сховала. Хочеш, я віддам його тобі, синку?

Джон похитав головою.

— Звичайно, я прочитала його перед тим, як він дав його тобі. У ньому надто пом'якшено мою провину.

— Мамо!—вихопилося у Джона.

— Він висловив це дуже делікатно, але я розумію, що, вийшовши заміж за батька Флер, не кохаючи його, я вчинила жахливий злочин. Нещасливий шлюб, Джоне, може покалічити життя не тільки нам, а й іншим. Ти дуже молодий, синочку, і дуже щирий у своїх почуттях. Чи міг би ти, на твою думку, бути щасливий із цією дівчиною?

Дивлячись у її темні очі, які від болю зробилися ще темніші, Джон відповів:

— Так, о так! Якби ти змогла.

Айріні посміхнулась.

— Захоплення красою і прагнення володіти — це ще не кохання. Гляди, щоб з тобою не сталося того, що сталося зі мною, Джоне: коли задушено найзаповітніше, коли тіла з'єднані, а між душами прірва!

— Чому ж так має статися, мамо? Ти вважаєш, що вона така, як її батько, але ж вона на нього не схожа. Я його бачив.

Знову на вустах Айріні з'явилася посмішка, і в грудях у Джона щось здригнулося: в тій посмішці було стільки іронії і досвіду.

— Ти любиш давати, Джоне; вона любить брати.

І знову цей недостойний сумнів, ця злодійкувата невпевненість. Він сказав із запалом:

— Ні, вона зовсім не